Якийсь пан, пообідавши, вклонився маркізові де Норпуа.
— А, це принц Фоджі, — сказав маркіз.
— Ах, я не знаю, про кого ви, — зітхнула маркіза де Вільпарізіс.
— Звичайно, це принц Одон. Він доводиться швагром вашій кузині Додвіль. Пригадуєте, як я полював із ним у Бон-нетаблі?
— Ага, це той Одон, який малярує?
— Нічого подібного, це той, що одружився з сестрою великого князя Н***.
Маркіз де Норпуа говорив усе це досить шорстким тоном учителя, невдоволеного своєю ученицею. Застиглий погляд його голубих очей був утуплений у маркізу де Вальпарізіс.
Коли принц допив каву і підвівся з-за столу, маркіз де Норпуа теж устав, швидким кроком підійшов до нього, привітав церемонним уклоном і, відступивши вбік, представив маркізу де Вільпарізіс. І ці кілька хвилин, поки принц стояв біля них, маркіз де Норпуа не переставав пасти маркізу де Вільпарізіс блакитними зіницями, виражаючи задоволення чи осуд старого коханця, а надто обаву перед її довгим язиком, бо якщо маркізине ляпання колись його тішило, до тепер лякало. Як тільки вона бовкала щось невлад, він одразу її поправляв, упинаючись ув очі прибитої й покірної маркізи з упертою зосередженістю гіпнотизера.
До мене підійшов кельнер і сказав, що на мене чекає матір. Я рушив до неї і, перепросивши пані Сазра, признався, що мені було цікаво спостерігати за маркізою де Вільпарізіс. Почувши це ім’я, пані Сазра зблідла і мало не зомліла, після чого, силкуючись опанувати себе, спитала:
— Маркіза де Вільпарізіс, у дівоцтві панна де Буйон?
— Так.
— Чи не можна мені тільки глянути на неї? Це мрія всього мого життя.
— У такому разі не гайте часу, бо за хвилю вона дообідає. Але чому ви так нею цікавитеся?
— Але ж маркіза де Вільпарізіс, за першим чоловіком ду-киня д’Авре, гожа, мов янгол, лиха, мов демон. Вона звела з розуму мого батька, зруйнувала його, а відтак і покинула. І хоча вона вчинила з ним, як остання ледащиця, хоча через неї я і мої найближчі родичі мусили так скромно жити в Комбре, мене втішає те, що він кохав першу красуню свого часу. Я досі її ніколи не бачила, і зараз мені буде приємно на неї подивитись...
Я провів розхвильовану і тремтячу пані Сазра до ресторанної зали і показав їй маркізу де Вільпарізіс.
Але, як сліпці, які дивляться не туди, куди треба, пані Сазра не затримала свого погляду на столі, за яким обідала маркіза де Вільпарізіс, і почала шукати очима на другому боці зали.
— Мабуть, вона вже пішла. Я не бачу її там, куди ви показуєте.
І вона нишпорила поглядом по ресторану в пошуках ненависного й обожнюваного видива, яке віддавна жило в її уяві.
— Та он же вона, сидить за другим столиком!
— Мабуть, ми з вами рахуємо не від того місця. За другим столиком сидить із старим маленька горбуля, червонолиця, страшна, як смерть.
— Це, власне, вона!
Тим часом маркіза де Вільпарізіс запропонувала маркізові де Норпуа запросити до їхнього столика принца Фоджі, і між цією трійкою почалася мила розмова. Говорили про політику. Принц заявив, що йому байдуже до долі кабінету і що він побуде ще принаймні тиждень у Венеції. Він мав надію, що за цей час уся міністерська криза встигне розв’язатися. В першу хвилю йому здалося, що ці політичні справи не цікавили маркіза де Норпуа, бо він, хто досі говорив так запально, нараз запав у мовчанку, сказати б, янгольську, яка — якби голос йому повернувся — могла б перейти лише в невинний і мелодійний спів Мендельсона чи Сезара Франка. Принц думав, що ця мовчанка була викликана стриманістю француза, який у присутності італійця не хоче говорити про італійські справи. Думаючи так, принц дуже помилявся. Мовчанка, байдужий вигляд маркіза де Норпуа були не ознакою стриманости, а звичайною прелюдією перед недоречним втручанням у важливі справи. Як ми вже бачили, маркіз прагнув не менше, не більше, як тільки призначення у Константинополь після попереднього залагодження німецьких справ, чого він збирався домогтися, накидаючи свою волю Римському кабінетові. Він уявляв, що участь у діяннях міжнародного масштабу гідно увінчає його кар’єру, а може, принесе нові почесті, нові важливі доручення, від яких він не відмовиться. Старість відбирає у нас снагу, але не прагнення. Лише в третьому періоді життя, ті, чия сивина присіла, прощаються з прагненням, так як перед тим попрощалися зі снагою. Вони не кандидують навіть на таких ілюзорних виборах, як вибори президента Республіки, хоча раніше не раз ходили в кандидатах. Вони вдо-вольняються тим, що візитують, їдять, читають газети, переживають самих себе.