Прустів образ (у сенсі першоелементу художнього мислення) за своєю структурою багатошаровий, «імпресіонізм» у цій структурі є першим шаром, сенсуалістичним за своєю природою, над яким надбудовується другий шар, інтелектуальний, який вводить «У пошуках утраченого часу» в орбіту інтелектуальної прози XX ст. Будується цей образ як поглиблена аналітична розробка емоцій чи думки, викликаної певним враженням. Сам Пруст пише про це так у «Содомі і Гоморрі»: «Цього живого образу для нас не існує, поки його не відтворить наша думка (а то б усі вояки якоїсь величезної січі були б великими поетами-епіками); і ось лише в цю мить шалене прагнення кинутися в її (бабусині. — Д.Н.) обійми, через рік із гаком після її похорону, внаслідок того анахронізму, з чиєї вини календарні дати не збігаються з тими, які запроваджуються нашими почуттями, дало мені знати, що вона померла».
Своєрідність Прустового стилю наочно розкривається в його синтаксисові, у «молекулярній» структурі його речення, обтяженого довгими періодами, в яких підрядні речення чіпляються одне в одне у своїй спрямованості до повноти вислову. Як запримітив відомий французький літературознавець А. Тібоде, оригінальність прустівської фрази в тому, що вона є ніби мікрокосмом усього твору. А згадуваний Е.Р. Курціус зафіксував ту її своєрідність, що вона прагне одразу передати об'єкт, його образ і образ цього образу. Справді, авторові «У пошуках утраченого часу» притаманна інтенція в одному розгалуженому реченні дати не лише саме враження чи переживання, внутрішній психологічний процес, а й зовнішню обстановку, пейзаж чи інтер'єр, ситуацію чи середовище, в яких він перебігає, тобто зобразити його і зсередини, і ззовні, зрештою, подати його як феноменологічну цілісність: «Нарешті, просуваючись далі від середових шарів свідомости до поверхневих, а ці шари вживалися й перепліталися між собою, перш ніж досягти їхнього реального овиду, я зазнавав утіхи іншого штибу: втіхи зручно вмоститися, пити медв'яне повітря, усвідомлювати, що жоден випадковий гість не порушить читання, а коли на дзвіниці храму Святого Іларія били дзиґарі, втіхи спостерігати, як спадає, краплина по краплині, вже збігла частина пообіддя, аж поки до мене долинав останній удар…»
Цей «важкий» Прустів стиль ускладнює читання, але водночас активізує сприйняття, втягуючи читача у співпрацю з автором «У пошуках утраченого часу».
Дмитро Наливайко
НА СВАННОВУ СТОРОНУ
Панові Ґастону Кальметтові на знак глибокої і щирої подяки
ЧАСТИНА ПЕРША
КОМБРЕ
Лягати рано я давно звик. Іноді, ледве меркла свічка, очі мої так швидко злипалися, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за півгодини будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; вві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося в книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска І та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що свічка не горить.
Потім це наслання блякло, мов згадка після метемпсихозу з попереднього нашого буття; зміст книжки також бляк, я міг зважати на нього чи не зважати; відтак прозрівав і, собі на подив, виявляв, що круг мене пітьма, лагідна й благодатна для мого зору, і, може, ще благодатніша для душі, в якій вона роїлась, мов щось невловне, незбагненне, направду темне. Я питав себе, котра може бути година, чув гудки потягів, вони перегукувалися то близько, то далеко, наче лісове птаство; з них можна було судити про відстань, гудки насували на думку гони безлюдних піль, якогось пасажира на підході до станції та стежину, яка вкарбується в його пам'яті хвилюванням, породженим незнаними місцями, тим, що він діє зараз незвично, тим, що в нічній тиші його гріє недавня розмова, прощання під чужою лампою і втішна думка про близьке повернення.
Я припадав щоками до м'яких щік подушки, пухких і свіжих, наче щоки дитинства, й витирав сірника, аби глянути на годинник. Незабаром опівніч. Це саме та пора, коли заслаблого мандрівника, змушеного зупинитися в незнайомому готелі, будить напад, і нетяга радіє світляній смужці під дверима. Яке щастя, вже ранок. Зараз прокинеться обслуга, він подзвонить, хтось його врятує. Сподіванка, що йому попустить, заохочує до терпіння. Аж ось чути й кроки. Вони наближаються, потім даленіють. І світляна смужка під дверима зникає. Це опівніч, погашено газові ліхтарі, останній служник пішов, і доведеться всю ніч промучитися без рятунку.