Навіть коли Сванн так і не з'ясовував, куди запропастилася Одетта, його туга, єдиними ліками проти якої була радість побути з Одеттою (ліками, які погіршували його хворобу, бо він ними зловживав, але які на час утишували біль), — його туга минулася б, якби Одетта дозволяла йому залишитись у неї, дочекатися її благотворного повернення, в якому потонули б години, чиїмсь чорнокнижництвом обернені для нього в несхожі ні на які інші. Але такого дозволу він не сподоблявся. Сванн повертався додому; дорогою він змушував себе снувати плани, переставав думати про коханку; йому вдалося навіть, роздягаючись, якось розвеселити себе; з легким серцем, уявляючи, як завтра піде оглянути якийсь мистецький шедевр, він лягав і гасив світло; але тільки-но, готуючись заснути, він переставав робити над собою зусилля, зусилля несвідоме, настільки воно стало для нього звичним, як цієї ж миті його брали крижані дрижаки, а до горла підкочувалися схлипи. Він навіть не силкувався з'ясувати, чому він протирав очі й зі сміхом казав собі: «Чи ба, я пошився в неврастеніки!» Потім у нього знов з'являлася думка, і ця думка в'ялила його душу, про те, що завтра знову доведеться розвідувати, що робила Одетта, і хитрувати, добиваючись у неї побачення. Ця потреба діяльносте, діяльносте безупинної, монотонної, ялової, була для нього така болісна, що якось, виявивши у себе на животі пухлину, він зрадів через те, що ця пухлина може бути смертельна, що йому більше не доведеться ні про що турбуватися, що віднині хвороба запанує над ним, а він стане іграшкою в її руках, поки не прийде близька вже смерть. І справді, лише в цей період його життя йому часто хотілося померти, хоча він і не признавався собі в цьому, умерти на те, щоб позбутися не так самих душевних страждань, як їхньої невідворотности.
І все ж йому хотілося дожити до того часу, коли він розлюбить Одетту, коли вона не матиме жодного приводу вибріхуватися і він нарешті зможе узнати, чи любилися вони з Форшвілем, коли він приходив до неї, а йому не відчинили. Але потім його кілька днів катувала підозра, що вона кохає когось іншого, і ця підозра відвертала його від думки про Форшвіля, питання про Форшвіля зробилося для нього геть-то байдужим: так на якийсь час змушують нас забувати про попередні стадії нові стадії захворювання. Бували навіть дні, коли Сванна не мучили ніякі підозри. Він думав, що одужав. Але на другий ранок, прокидаючись, він відчував, що йому болить там, де боліло раніше, тоді як ще напередодні цей біль ніби розчинився в потоці розмаїтих вражінь. Ні, біль не рушив з місця. І Сванна розбудила саме гострота цього болю.