Коли бабуся йшла після вечері на прогулянку, додому її могло загнати лише одне. Тієї миті, коли вона, замкнувши чергове коло, вертала до оселі, її, наче мошву, надило до освітлених вікон віталеньки, де на ломберному столику стояли пляшки з трунками, і при її появі чувся крик моєї двоюрідної бабусі:
— Батильдо, дивись, твій чоловік п'є коньяк!
І справді, щоб подражнити її (моя рідна бабуся так різнилася від батькової рідні, що всі збиткувалися з неї й дошкуляли їй), двоюрідна бабуся підохочувала дідуся випити бодай півчарочки, хоча йому п'янкі трунки були заказані. Моя сердешна рідна бабуся, заскочивши до кімнати, починала благати чоловіка втриматись од коньяку. Він сердився, все-таки вихиляв свій ковток, і бабуся йшла геть, сумна, розгублена, але незмінно всміхнена. Була вона такої лагідної вдачі, така плохута, що любов до ближніх і готовність до самопожертви проявлялися в тій усмішці, іронія якої, на відміну від усмішок інших людей, стосувалася тільки неї самої. Зате нам бабуся ніби посилала поцілунок очима: вона не могла байдуже дивитися на любих людей. Оті кпини та марне вмовляння діда не пити — все це були речі, до яких так призвичаюєшся, що зрештою спостерігаєш їх зі сміхом, ба більше: рішуче й весело тягнеш руку за гонителем, аби повірити самому, що тут, власне, ніякого гоніння й немає. Але тоді все це так перевертало мені душу, що я залюбки набив би свою двоюрідну бабусю. А проте коли я чув її слова: «Батильдо, дивись, твій чоловік п'є коньяк!», я, вже з чоловічою легкодухістю, чинив так, як чинять дорослі, побачивши кривду та образу: відвертався; втікав рюмсати нагору, в мансарду, поряд з класною кімнатою, де пахло півниками й куди долинав міцний дух дикої смородини, вибуялої просто на протилежному мурі, і чия розквітла гілка тяглася до розчиненого вікна. Призначений до куди буденнішого вжитку, цей покоїк, звідки вдень було видко навіть донжон замку Русенвіль-ле-Пен, довгий час слугував мені (бо тільки тут я мав дозвіл замикатися на ключ), притулком, де я міг віддаватися тому, що вимагає нерушимої самоти: тут мені вільно було читати, марити, раювати й плакати.
Гай-гай! Аби ж знаття, що бабусю куди більше, ніж дрібні режимні вибрики її чоловіка, засмучували моя хисткість і кволе здоров'я! Вона потерпала за моє майбутнє, вирушаючи на свої незмінні пообідні та вечірні прогулянки, коли то пропадала, то з'являлася між деревами садка, схиливши голову набік і позираючи вгору, а на її привітному личку, на поораних зморшками темних щоках, поліловілих під старість, наче осіння рілля, під ледь піднятою вуалеткою, набігали від холоду чи від сумних думок й одразу ж висихали непрохані сльози.
Йдучи спати, я втішав себе думкою, що мама прийде поцілувати мене. Вона таки приходила, але це прощання тривало так коротко, мама знову так швидко зникала, що я ледве встигав почути її кроки на сходах, легкий шелест літошньої сукні з синього мусліну, обшитої соломкою, яка маяла в коридорі за скляними дверима. Я знав, що почую все це ще раз, коли вона вертатиме. Я вже волів, щоб це наше прощання, таке мені любе, відбувалося якомога пізніше, щоб мама не поспішала. Іноді, коли вона, обійнявши мене, вже переступала поріг, мені кортіло гукнути: «Поцілуй мене ще!», але я знав, що це розсердить маму, бо потурання, а вона й так потурала моїй журбі та збудженню, даруючи миродайний поцілунок, дратувало батька, переконаного в безглузді цього ритуалу.
Отож мама хотіла, щоб я зрікся цієї звички, й принаймні не збиралася заохочувати інше: просити тоді, як вона стояла вже на порозі, ще раз поцілувати. Коротше, її невдоволений вираз розбивав той сумир, котрий вона приносила з собою хвилю перед тим, як любовно схилялася над моїм ліжком і, ніби підносячи мені облатку супокою, тяглася до мене, аби я, причащаючись, відчував її губами й забувся сном.
Одначе ті вечори, коли мама забігала до мене, були ще й райські проти тих, коли в нас вечеряли гості й вона до мене взагалі не заглядала. Звичайно, гостював лише Сванн; окрім кількох випадкових знайомих, він у Комбре був чи не єдиний, хто вряди-годи приходив по-сусідському на вечерю або й по вечері (щоправда, після його невдалого одруження це траплялося рідше, бо наші його дружину не приймали). Коли ми сиділи на подвір'ї під крислатим каштаном довкола залізного столу і до нас із того кінця садка долинало гучне й скреготливо-іржаве деренчання дзвоника, ми знали, що то повернувся котрийсь наш челядник і ненароком зачепив калатальце, оглушуючи всіх бринінням. Коли ж чулося подвійне, несміливе, округле золотаве «дзінь-дзінь», то мав бути сторонній, всі питали себе: «Гості? Кого ж це несе?» Хоча добре знали, що прийшов не хто інший, як Сванн. Моя двоюрідна бабуся казала найнатуральнішим голосом, щоб ми перестали шушукатися, бо це вкрай непристойно, ще гість подумає, ніби шушукання про нього.