Принцеси де Лом маркіза де Сент-Еверт не чекала, аж гульк — принцеса в залі. Бажаючи показати, що в салоні, куди вона приходила з ласки, їй хизуватися нема чого, принцеса прищулювалася навіть там, де продиратися крізь юрбу не доводилося, де не треба було звільняти дорогу будь-кому, і вона зумисне зашивалася в куточок, наче це місце відводилося їй: так король стає в чергу біля театральної каси, коли адміністрацію не попереджено, що він буде на виставі; принцеса свідомо обмежила поле свого зору, — хай не думають, що вона афішує свою присутність і вимагає уваги до себе, — вона розглядала малюнок чи то на килимі, чи то на власній спідниці, стоячи в кутку, який здався їй найпотаємнішим (і звідки, в чому вона була більш ніж певна, її мав вирвати захоплений вигук маркізи де Сент-Еверт, тільки-но та виявить її), поряд з маркізою де Камбремер, з якою вона не була знайома. Принцеса пантрувала за мімікою своєї сусідки меломанки, але не наслідувала її. Не можна сказати, щоб принцеса де Лом, зголосившись з'явитися на п'ять хвилин у маркізи де Сент-Еверт, не намагалася підпустити їй меду і, отже, потішити маркізу подвійно. Але вона мала органічну нехіть до «переборщування»; всім своїм виглядом вона показувала, що не збирається віддаватися емоціям, бо це в дусі гуртка, де вона оберталася, але бурхливі прояви почуттів у когось іншого справляли на неї враження, бо в новому для людей, хай навіть нижчому, середовищі навіть найупевненіші з них виявляють нездатність, близьку до сором'язливости, уникнути чужого впливу. Принцеса питала себе, чи не є ця жестикуляція неминучим наслідком виконуваної оце музичної п'єси, що виходить поза межі тієї музики, яку вона досі чула; і чи не виявляє той, хто від жестикуляції утримується, повне нерозуміння цього твору; а може, це й непошана щодо господині дому; зрештою принцеса пішла на компроміс із собою: показуючи свої суперечливі почуття, вона то поправляла плечики, то укріплювала в своєму білявому волоссі всипані діамантами кульки з коралю чи рожевої емалі, які робили її зачіску простою і гарною, при цьому вона з холодною цікавістю спостерігала за своєю захопленою сусідкою, що відбивала віялом такт, але, бажаючи підкреслити свою незалежність, невлад. Коли піаніст дограв Ліста і почав Шопенів прелюд, маркіза де Камбремер кинула на віконтесу де Франкто розчулену усмішку, яка передавала вдоволення судді і натякала на минуле. Вона ще замолоду звикла пестити Шопенові фрази з їхньою предовжелезною, звивистою шиєю, такі вільні, такі гнучкі, такі дотикальні, які зразу ж починають шукати собі місце десь обік, далеко від вихідної точки і далеко від точки кінцевої, до якої вони мали б пориватися, фрази, які збиваються на ці примхливі манівці лише на те, щоб потім ще зграйніше й ще прицільніше ринути назад і, подібно до раптового дзвону кришталю, від якого ми несамохіть скрикуємо, ударити нас у саме серце.