Маркіза жила у провінційній родині, вельми замкнуто, балів майже не одвідувала, тішилася у самоті старої поміщицької садиби тим, що іноді сповільнювала, іноді прискорювала танець уявних пар, перебирала їх, наче ті квіти, потім виходила на хвилинку з зали, щоб послухати шелест вітру у ялинах, на березі озера, і тут до неї нараз підходив щуплявий молодик у білих рукавичках, наділений співучим, якимсь чудним і фальшивим голосом і нічим не схожий на земних коханців, яких вона собі уявляла. Але тепер старосвітська краса цієї музики здавалася прив'ялою. Знавці перестали мліти перед цією музикою, за останні роки вона втратила свій блиск і чар над серцями, навіть людям з нерозвиненим смаком вона давала втіхи небагато, в чому вони навіть не признавалися. Маркіза де Камбремер нишком озирнулася. Вона знала, що її молодесенька невісточка (сповнена шаноби до своєї нової сім'ї, але свідома своєї переваги в розумових запитах — вона була підкована навіть у гармонії і володіла навіть грекою) зневажає Шопена, вона його терпіти не могла. Проте ця ваґнеріанка сиділа далеченько, зі своїми перевесницями, маркізи їй не було видно, і маркіза могла втішатися досхочу. Принцеса де Лом теж витала у хмарах. Не дуже музична від природи, вона п'ятнадцять років тому брала уроки музики в одної викладачки з Сен-Жерменського передмістя, ця надзвичайно обдарована жінка геть зубожіла на старість і в сімдесят років почала знову давати уроки донькам та онучкам колишніх своїх учениць. Вона вже померла. Проте її манера, її чудове туше іноді оживали під пальцями її учениць, навіть тих, хто в усьому іншому був цілковитою сірістю, тих, хто занедбав музику і майже ніколи не відкривав рояля. Так ось, принцеса де Лом похитувала головою з повним знанням справи, слушно міркуючи про те, як піаніст виконує цей прелюд, який вона вміла напам'ять. Кінець фрази сам собою залунав у неї на устах. «Пре-е-чу-дово!» — прошепотіла вона, протягнувши це «пре», що було ознакою вишуканости, і навіявши цим якусь романтику, так ніби по її устах черкнули гожою квіткою. Виявивши таким чином свою романтику, принцеса несамохіть надала відповідного виразу очам, виразу солодкого смутку. Тим часом маркіза де Ґаллардон уболівала в душі, що їй так рідко випадає нагода бачитися з принцесою де Лом, — вона давно затаїла в душі хамство провчити її і не відповісти на її уклін. Вона не знала, що її кузина поряд. Але віконтеса де Франкто так повернула голову, що маркізі стало видно принцесу. Маркіза кинулася, штовхаючи всіх, до неї, але прагнучи зберегти крижаний і чванькуватий вигляд, який мав нагадати всім про те, що вона не зичить утримувати взаємини з тією, у кого завжди можна зіткнутися лице в лице з принцесою Матільдою і до кого вона не повинна ходити на ралець, бо вона їй «у матері годиться», маркіза де Ґаллардон, проте, вважала за потрібне пом'якшити свою пиху і стриманість звертанням, яке виправдало б її поводження і яке допомогло б повести розмову, тому, добравшись до кузини, маркіза де Ґаллардон з суворою міною, ніби переламуючи себе, подала їй руку і промовила: «Як почувається твій чоловік?» — таким стурбованим тоном, ніби принц був тяжко хворий. Принцеса, зайшовшись своїм особливим сміхом, який мав насамперед свідчити, що вона збиткується з когось, а потім робити її ще гарнішою, бо блискучий її погляд і усміхнений рот пожвавлювали на її личку кожну рисочку, відповіла: