— Ваша правда, життя жахливе. Нам треба б частіше бачитися, любий друже. Ваша найбільша принада в тому, що ви не веселуха. Ми провели б з вами чудовий вечір.
— Так воно і є. А чому б вам не приїхати до Ґерманта? Моя свекруха нетямилася б з радости. Місцевість, кажуть, у нас непоказна, але мені вона, признатися, до вподоби, я «цих красот» терпіти не можу.
— Цілком з вами згоден, околиця чудова, — підхопив Сванн, — вона навіть з біса прехороша, з біса прегарна для мене у цій хвилі, це край для щасливців. Може, це тому, що я там жив, але все мені там так промовляє до душі! Повіє вітрець, захвилює збіжжя, мені ввижається, що зараз хтось появиться, що я одержу якусь вість. І ці будиночки над водою… Мені було б там непереливки!
— Шарлю, любий, підсобіть: мене примітила ця страшелезна Рампільйон, прикрийте мене і нагадайте, що там у неї скоїлося, у мене в голові каша; чи то вона видала заміж доньку, чи то женила свого коханця, я геть забула, а може, обох… за одним махом!.. А ні, згадала: вона розлучилася з принцом… Удайте, що ми весело гомонимо про щось, щоб ця сама Вероніка не підійшла запрошувати мене на обід. А втім, я тікаю. Послухайте, любий Шарлю, як я вже з вами зустрілася, чи не дозволите мені умкнути вас і повезти до принцеси Пармської'? Вона буде вам рада і Базен також, він має зустрітися зі мною. Адже я чую про вас тільки через Меме… Ми з вами тепер бачимося лише в рідку стежку!
Сванн відмовився, він попередив пана де Шарлюса, що від пані де Сент-Еверт він повернеться просто додому, а ще він, мовляв, боявся, що не одержить, поїхавши до принцеси Пармської, листа, а він усе ще сподівався, що протягом вечора листа принесе йому лакей, а може, його придверник.
«Сердешний Сванн! — казала того ж вечора пані де Лом своєму чоловікові. — Він, як і раніше, обворожливий, але вигляд у нього зовсім нещасний. Ось ти побачиш, він пообіцяв прийти до нас найближчого дня обідати. По-моєму, це просто безглуздя, щоб такий розумний чоловік, як Сванн, потерпав через таку особу, та ще нецікаву, за твердженнями тих, хто її знає, ідіотку, — мудро міркувала вона, як міркують незакохані, гадаючи, що розумна людина має право бути нещасною лише через жінку, яка варта того; це те саме, що дивуватися, як це люди рачать захворіти на холеру через мацюпісіньку бацилукому».
Сванн хотів іти додому, але коли він збирався рушити, генерал де Фробервіль попросив його познайомити з маркізою де Камбремер, і Сванн мусив вернутися до салону.
— А знаєте, Сванне, я волів би одружитися з цією жінкою, ніж полягти від сокири цих дикунів, — що ви на це скажете?
Слова «полягти від сокири дикунів» різонули Сваннові по серцю, йому захотілося підтримати цю розмову з генералом.
— Ох, — зойкнув він, — скільки чудових людей загинуло в такий спосіб!.. Ну от хоча б… цей мореходець, чиї останки привіз Дюмон д'Юрвїль, Лаперуз… (І Сванн уже раював так, ніби він говорив про Одетту.) — Чудова людина був цей Лаперуз, він мене дуже цікавить, — додав він меланхолійним тоном.
— Авжеж, авжеж, Лаперуз, — промовив генерал. — Це дуже відоме ім'я. На честь його названо вулицю.
— Ви знаєте кого-небудь на вулиці Лаперуза? — розхвильовано запитав Сванн.
— Лише пані де Шанліво, сестру нашого преславного Шосп'єра. Кілька днів тому вона почастувала нас прегарним домашнім спектаклем. її салон скоро красуватиметься, згадаєте моє слово!
— А, вона мешкає на вулиці Лаперуза? Як це втішно! Вулиця Лаперуза така ладна, така смутна вулиця!
— Що ви кажете! Ви, мабуть, давно там не бували. Зараз вона аж ніяк не смутна, вся дільниця перебудовується.
Коли Сванн відрекомендував нарешті пана де Фробервіля молодій пані де Камбремер, то вона, почувши вперше прізвище генерала, удала на своєму личку радісну й здивовану усмішку, мовляв, на воротях слава не висить; ще не знаючи в лице приятелів своєї нової родини, вона зустрічала кожного, кого до неї підводили, як одного з таких приятелів, думаючи, що вона виявляє неабияку тактовність, удаючи, ніби багато про нього чула, потому як одружилася, і несміливо подаючи руку: так вона показувала, що пересилює себе, долаючи стриманість, прищеплену їй вихованням і водночас, що порив раптової симпатії до рекомендованого їй узяв гору над її стриманістю. За це вміння шануватися свекор і свекруха, яких вона й досі вважала за вицвіт Франції, взивали її ангелицею; тим паче, що, одружуючи з нею сина, вони з самого початку застерігали, що в ній їх підкупають її висока душа, а не велике віно.
— Зразу видно, що ви в музиці кохаєтеся, — промовив генерал, натякаючи ненароком на пригоду з розеткою.