Коли він це зрозумів, жаль його зник, зате нині він сповнився ревнощів до колишнього самого себе, якого кохала Одетта, ревнощів до тих, про кого він часто думав, не надто від цього страждаючи: «Може, вона їх не кохає»; нині, коли абстрактне поняття кохання, не пройняте цим почуттям, поступилося місцем перед напоєними коханням пелюстками хризантеми і папером «Золотого дому», Сваннові так заболіло, що він провів рукою по чолу, випустив монокль і протер його шкельце. І, безперечно, якби він побачив себе в цю хвилину, то прилучив би до колекції моноклів, помічених ним у залі, й оцей монокль, якого він здихався як досадної думки і з запітнілої поверхні якого силкувався стерти носовичком свої турботи.
Скрипці до снаги, — якщо на інструмент не глядіти і не мати змоги поєднувати чуте з його образом, який змінював звук, — такі відтінки, які нагадують іноді контральто: слухачеві ввижається, що в концерті бере участь співачка. Та ось він зводить очі й бачить лише деки, коштовні, як китайські шкатули, дарма що іноді його вводить в оману підступний поклик сирени; вряди-годи йому чується також голос ув'язненого духа, який борсається, як диявол у кропильниці, всередині химерного пуделка, зачарованого і тремкого; нарешті, іноді у повітрі ніби ширяє чиста і неземна істота і розносить невидиму благу вість.
Сваннові здавалося, що музики не стільки грають коротеньку фразу, скільки творять обряд, без дотримання якого вона б не появилася, і роблять заклинання, необхідні на те, щоб сталося і якийсь час тривало диво її появи, і Сванн, уже нездольний в останній час бачити її, неначе вона належала до світу ультрафіолетового проміння, відчуваючи животворну дію метаморфози, яка відбувалася в ньому, коли його при наближенні до неї вражала миттєва сліпота, — тепер Сванн відчував її присутність, подібно до присутности богині-заступниці і свідка його кохання, вирядженої в звукову одежу, щоб можна було підійти до нього в юрбі невпізнанною, одвести його набік і поговорити з ним наодинці. І коли вона, легка, миротворча, така запашиста, пролетіла, кажучи йому все, що хотіла сказати, а він удумався в кожне її слово і шкодував, що слова так швидко линуть геть, Сванн несамохіть випинав губи, щоб поцілувати на льоту її милозвучне, летке тіло. Він не відчував себе більше знедоленим і самотнім, бо, звертаючись до нього, вона нашіптувала йому про Одетту. У нього більше не було, як колись, такого враження, що коротенька фраза не здогадується про існування його й Одетти. Адже вона так часто була свідком їхніх радощів! Щоправда, вона так само часто попереджала його, що такі радощі нетривкі. Але якщо колись він відчував страждання в її усмішці, в її чистому і розчарованому наспіві, то нині він радше бачив у ній розкіш майже веселої резиґнації. Про гризоти, на які вона натякала йому колись і які вона з усмішкою втягала у свій нерівний і стрімкий гін, так що вони не дошкуляли йому, — про ці гризоти, які тепер осіли в ньому, і він уже не сподівався колись їх здихатися, вона ніби казала йому те саме, що колись казала про його щастя: «Що це! Це дурниці!» І думка Сваннова вперше звернулася, у пориві жалю і ніжности, до цього Вентейля, до цього незримого брата з високою душею, якому теж довелося, мабуть, багато страждати. Чим він жив? З глибу якого горя зачерпнув він цю божественну силу, цю безмежну творчу потугу? Коли коротенька фраза говорила Сваннові про нікчемність його страждань, він знаходив розраду в тій самій мудрості, яка перед тим так нестерпно боліла йому, коли він читав цю мудрість на байдужих обличчях людей, що дивилися на його кохання, як на порожні витребеньки. Бо, навпаки, коротенька фраза, яка б не була її думка про минущість подібних душевних станів, бачила в них не щось менш серйозне, ніж життєва проза, а, навпаки, щось настільки вище за неї, що тільки ці нетривалі душевні стани й заслуговували на вираз у звуках. Чари зачаєної туги — ось що пробувала вона відтворити, віддати, аж до потаємної їхньої сутности, хоча сутність ця звичайно непередавана і здається легковажною кожному, хто її звідав, — коротенька фраза опанувала сутність цих чарів і освітила її. Вона сягнула того, що всі бодай хоч трохи музичні слухачі, хоча б вони потім у житті не помітили цих чарів у жодному породженому перед їхніми очима почутті, тепер склали йому ціну і відкрили його божественну ніжність. Безперечна, розум був безсилий розчленувати форму, в яку ці чари вбивалися. Але вже понад рік, відтоді як у Сванна, принаймні вряди-годи, почала спалахувати любов до музики і відкривати йому власні його душевні скарби, Сванн вважав музичні мотиви за найсправжнісінькі ідеї, але тільки ідеї з іншого світу, особливого порядку, ідеї, оповиті мороком, непізнавані, непроникні для розуму і різко відмінні одна від одної, нерівноцінні і нерівнозначні. Після вечора у Вердюренів, слухаючи коротку фразу, Сванн пробував розібратися, як вона уміла причарувати, оповити його ароматом пестощів, і зрештою він переконався, що це райське відчуття мурах за плечима зумовлене куцістю інтервалів між п'ятьма її нотами і постійними повторами двох із них; але він добре усвідомлював, що цей його проблиск пов'язаний не з самою фразою, а з найпростішими її складниками, якими його розум задля зручности підмінив таємничу її сутність, осягнену ним ще перед знайомством з Вердюренами, на тому вечорі, де він уперше почув сонату. Він знав, що сам спогад про звуки рояля ще більше викривлює ту перспективу, на якій йому линула музика, що поле, відкрите музиці, — це не жалюгідна мелодія з семи нот — це неосяжна клавіатура, майже вся ще невідома клавіатура, з чиїх мільйонів клавіш лише небагато які, відокремлені кромішньою пітьмою, — клавіші ніжности, жаги, мужности, супокою, такі самі не схожі між собою, як один всесвіт не схожий з іншими, — були відкриті великими мистцями, пробуджуючи в нас емоції, відповідні знайденим ними темам, і цим мистці допомагають нам виявити те багатство, те розмаїття, що їх таїть у собі велика, непроникна і скрушна ніч нашої душі, яку ми беремо за пустку і небуття. Вентейль був одним з таких мистців. І в його коротенькій фразі, хоча для свідомости вона становила собою темну поверхню, відчувалося таке щільне, таке ясне наповнення, якому вона надавала сили такої нової, такої оригінальної, що всякий, хто її чув, беріг її потім у собі вкупі з абстрактними поняттями. Для Сванна то був образ любови і щастя, який він так само щиро сприймав у всій його своєрідності, як образи любови та щастя, підказувані йому «Принцесою Клевською» і «Рене», тільки-но ці імена спливали в його пам'яті. Навіть коли він не думав про коротку фразу, вона гніздилася в його підкірці, так само як інші поняття, які годі замінити чимось, як, скажімо, поняття світла, звуку, об'єму, чуттєвої насолоди, — так само як усі скарби, які урізноманітнюють і оздоблюють наше царство духу. Може, ми їх утратимо, може, вони згладяться, коли ми повернемося в небуття. Але допоки ми живемо, ми не можемо не знати їх, як не можемо не знати якоїсь речі, як не можемо сумніватися, скажімо, у світлі лампи, яка, тільки-но її запалять, перетворює речі в нашій кімнаті, звідки вивітрився сам спогад про пітьму. Так Вентейлева фраза, подібно до якоїсь трістанівської теми, яка робить якийсь внесок у наш внутрішній світ, поєдналася з нашою тлінністю, стала людянішою, а отже, зворушливішою. Доля її сплелася з прийдешністю, з трепетом нашої душі, стала найсвоєріднішою, найпишнішою її оздобою. Може, істина — небуття, може, наші мрії це — щось, чого насправді немає, але тоді й ці музичні фрази, ці поняття, існуючі, бо існує істина, — теж ніщо. Хай ми загинемо, але ці божественні полонянки — наші заручниці, і вони поділяють з нами наш шанс. І наша спільна заглада буде не такою вже похмурою, не такою безславною, може, — не такою правдоподібною.