Отже, Сванн мав рацію, вірячи, що фраза сонати існує справді. Улюднена, якщо дивитися на неї з такого погляду, вона все ж належала до розряду істот надприродних, яких ми ніколи не бачили, але яких ми, проте, з захопленням узнаємо, коли якомусь дослідникові незримого удається вихопити одну з них з неземного, доступного дослідникові, світу, щоб вона проблисла над нашим світом. Саме так і вчинив Вентейль з короткою фразою. Як відчував Сванн, композитор з допомогою музичних інструментів зняв із неї покривало, відслонив її перед очима, пішов за нею і побожно відтворив її обриси такою ніжною, такою обережною, такою вкрадливою і такою певною рукою, що гучання фрази мінялося щомиті, то загасаючи з тим, щоб перекинутися тінню, то гучнішаючи знов, коли треба було окреслити якийсь сміливіший контур. Доказом того, що Сванн мав рацію, вірячи, що фраза реально існує, було те, що всякий бодай трошки тонкий знавець музики одразу ж розпізнавав би фальш, якби Вентейль не мав такої зіркости, якби він не мав хисту сильної ліпки і, щоб приховати слабкість свого зору, щоб приховати, що в нього не досить міцна рука, подекуди додавав якісь штришки від себе.