Фраза зникла. Сванн знав, що вона появиться знову після довгої частини, яку піаніст пані Вердюрен завжди опускав. Ця частина містила в собі дивовижні думки, — коли Сванн слухав сонату вперше, він їх не уловив, тепер же вони наче поскидали в роздягальні його пам'яти незмінний маскувальний костюм новизни. Сванн вслухався в окремі мотиви, які вливалися в композицію фрази, як уходять засновки у неминучий висновок, він був при її народженні: «О, зухвалість, може, така сама Геніальна, як зухвалість Лавуазье, Ампера, зухвалість Вентейля, який експериментує, відкриває таємні закони невідомої сили, покладається на незриму колісницю, яка мчить крізь незвідане до єдиної можливої мети, на колісницю, якої йому так і не розгледіти!» Який прегарний був діалог скрипки і рояля на початку останньої частини! Відмова від слів замість, як можна було припустити, давати простір уяві, — навпаки, усувала її; ніколи усна мова не викликалася такою пекучою доконечністю, не ставила таких слушних запитань, не давала таких чесних відповідей. Спершу пролунала самотня скарга роялю, схожа на крик птаха, покинутого своєю товаришкою; скаргу почула скрипка і відповіла їй наче з сусіднього дерева. То була ніби світова зоря, наче їх було лише двоє на крузі земному, точніше, в цьому відрубному від усього іншого світі, зведеному логікою його Творця, світі, де вони приречені на самоту удвох, — у світі сонати. То хто ж вона, ця плаксійка невидимка, скаргу якої так проникливо віддає рояль: птах чи душа коротенької фрази, ще не дотвореної фрази, чи фея? Крики її так почастішали, що скрипалеві довелося, підхоплюючи їх, прожогом водити смичком. Чудовий птах! Скрипаль пробував причарувати його, приручити, полонити. Ось він уже ввійшов у його душу, ось уже пробуджена ним коротенька фраза струшує тілом, наче медіум, справді одержимого скрипаля. Сванн, знав, що фраза пролунає ще раз. І особа його роздвоїлася і, чекаючи на ту неминучу мить, коли він опиниться у чотири ока з фразою, він захлипав, — такі схлипи вириває з наших грудей гарний вірш чи скорботна звістка, але тільки не тоді, коли ми самі, а коли переказуємо їх приятелеві й відбиваємося в ньому вже як третя особа, чиї емоції, мабуть, розчулять нашого приятеля. Фраза появилася знову, але цього разу лише на те, щоб зависнути в повітрі, ніби нерухомо, на мить, попишатися й розтанути. Ось чому Сванн нічого не втрачав з короткого часу, протягом якого вона лунала. Вона все ще ширяла у повітрі, наче миляна банька. Як веселка, що, тьмяніючи, никне, потім підноситься знову і, перш ніж примеркнути, на хвилю спалахує в усій повняві, вона до двох барв, які досі можна було в ній розрізнити, домішала інші переливчасті струни, всі відтінки спектру, і всі вони у неї співали. Сванн не смів ворухнутися, йому хотілося, шоб і інші сиділи спокійно, наче найменший порух міг розбити магічні чари, п'янкі і крихкі, ладні щомиті розвіятися. Але перемовлятися слухачі і не помишляли. Невимовне слово єдиного відсутнього, може, покійного (Сванн не відав, чи Вентейль живий), навіюване ритуальними жестами цих двох ієрофантів, мало достатньо сили, щоб прикувати увагу трьохсот душ, і обертало цю естраду, куди явилася на поклик чиясь душа, на один з найшляхетніших вівтарів, на яких колись звершалася священнодія. Коли фраза нарешті відпишала і лише окремі її пелюстки ще були у наступних мотивах, Сванн, хоча в першу мить розсердився на відому своєю недалекістю графиню де Монтер'янде, яка ще до кінця сонати нахилилася до нього, щоб поділитися своїми враженнями, не міг, проте, утриматися від усмішки і, може, навіть побачив у її словах глибокий зміст, який вона і не думала вкладати в них. Зачарована віртуозною грою, графиня гукнула: «Дивовижно! Мене ніщо не вражало ще так…» Але хіть до точности змусила її одразу ж поправитися: «…ніщо не вражало ще так… якщо не рахувати обертових столиків!»
Після цього вечора у Сванна сумніву не залишалося, що Одеттине почуття до нього вже ніколи не відродиться, що його сподіванки на щастя не справдяться. І якщо в інші дні Одетта бувала ще з ним мила і ніжна, якщо вона виявляла до нього іноді увагу, то він це сприймав як чисто зовнішні, оманливі знаки нетривалого повернення до нього з тою розчулено-недовірливою турботливістю, з тою розпачливою радістю, з якою ті, хто доглядає невиліковно хворого приятеля, якому три чисниці до смерти, підносять нам факти першорядної ваги: «Вчора він сам звірив рахунки і навіть виявив зроблену нами помилку, він з апетитом з'їв яйце, якщо воно йому не завадить, взавтра спробуємо дати йому котлетку», — хоча в душі вони знають, що факти ці не важать нічогісінько перед лицем неминучої смерти. І Сванн був майже певний, що коли б він жив тепер далеко від Одетти, він зрештою збайдужів би до неї, він був би щасливий, якби вона покинула назавжди Париж, у нього вистачило б духу зостатися, але на те, щоб поїхати самому, духу йому не стало б.