Якось Сванн одержав анонімку, де його сповіщалося, що Одетта була коханкою багатьох чоловіків (зокрема Форшвіля, пана де Бреоте і метра) та жінок і що вона часто одвідує дім розпусти. Сванн катувався на думку, що серед його друзів є людина, здатна надіслати йому такого листа (деякі подробиці свідчили, що автор у курсі Сваннового інтимного життя). Він загадався, хто це міг зробити. Але Сванн неліг уявити собі вчинок тієї чи іншої людини, якщо йому не вдавалося провести видимий зв'язок між учинком цієї особи та її словами. Він мізкував над тим, де та таємна пружина, яка могла штовхнути на цей мерзенний учинок: під вдачею пана де Шарлюса, чи пана де Лома, чи пана д'Орсана, — вдачею, якою вона уявляється про людське око, але оскільки жоден з них ніколи при ньому не схвалював анонімних листів, оскільки все, що вони з цього приводу казали, підтверджувало їхню огуду анонімок, Сванн не знайшов ніяких розумних підстав, щоб вішати на когось собаку. Пан де Шарлюс був чудій, але, власне, добряга і плохута; пан де Лом — сухар, але наділений чепурністю і моральним здоров'ям. А пан д'Орсан умів, як ніхто, втішити Сванна за найбільшої скрути, він завжди діяв делікатно й тактовно. Ось чому Сванн не міг зрозуміти тієї негарної ролі, яку пан д'Орсан нібито грав щодо одної багатої жінки, з якою він сходився, і щоразу, коли Сванн думав про пана д'Орсана, то відкидав його лиху репутацію, як несумісну з такими безперечними свідченнями його шляхетности. Щоб якось прочистити свій мозок, Сванн змусив себе думати про інше. Потім він набрався духу, і думки його вернулися в попереднє річище. А що він зокрема нікого не підозрював, то мусив запідозрити всіх. Так, звісно, пан де Шарлюс любив його, серце у нього добре. Але він неврастенік, завтра він може заплакати, дізнавшись, що Сванн хворий, сьогодні ж у нападі ревнощів, гніву, під впливом якоїсь наглої думки, яка посіла його, цілком свідомо зробить йому зло. Власне, ця порода людей найгірша. Звичайно, принц де Лом любить Сванна куди менше, ніж пан де Шарлюс. Але саме тому він ставиться до Сванна рівніше, а крім того, він натура, безперечно, холодна, але зате нездольна ні на ниці, ні на шляхетні вчинки. Сванн жалкував, що зближувався лише з такими людьми. Потім йому спадало на думку, що чинити зло ближньому нам заважає доброта і що він може відповідати взаємністю тільки тим, хто йому близький, і саме такою людиною, з погляду спочутливости, був пан де Шарлюс. Він би обурився вже на саму думку, що він може завдати кривди Сваннові. А чи ж угадно, як поведеться принц де Лом, людина черства, людина зовсім іншого штибу, підо впливом зовсім інших мотивів? Бути добрим — це головне, а пан де Шарлюс був добряга. Пан д'Орсан теж був чоловік не лихий, і його стосунки зі Сванном, щирі, хоча й не близькі, які склалися завдяки тому, що вони були однодумці і їхнє спілкування приносило втіху обом, були спокійніші, ніж екзальтована любов пана де Шарлюса, здатна і на дружній, і на ворожий вибрик. Якщо був хтось, хто умів триматися тактовно зі Сванном і розуміти його, то це пан д'Орсан. Ну, а як же його підозрілі манери? Нині Сванн шкодував, що раніше з цим не рахувався, що часто жартома говорив, ніби ніхто не вміє викликати в нього таку симпатію і шану, як відомий негідник. «Недарма ж, — думав він нині, — люди споконвік судять ближнього за його вчинками. Єдине тільки вчинки щось означають, а зовсім не слова і думки. Хоч би які пан де Шарлюс і пан де Лом мали вади, все ж вони порядні люди. Пан д'Орсан може й не мати цих вад, але порядною людиною його навряд чи назвеш. Ніколи не знаєш, чого від нього чекати». Потім Сванн запідозрив Ремі, щоправда, Ремі міг лише під'юдити когось, а проте Сваннові здалося, що він ухопив тропи. Передусім Лоредан мав підставу мати зуб на Одетту. А потім, хіба не природно, що нашу челядь, яка стелеться перед нами, яка доточує до наших капіталів і до наших хиб примарні багатства, на які їй заздро, і примарні пороки, за які вона нас зневажає, сама доля змушує орудувати інакше, ніж орудують люди нашого світу? Сванн запідозрив ще й мого дідуся. Хіба мій дід не відмовляв Сваннові щоразу, як він просив його про яку послугу? При цьому дід, зі своїми міщанськими поглядами, цілком міг вважати, що робить так для Сваннового добра. А ще Сванн запідозрив Берґотта, художника, а також Вердюренів, і знову подумки похвалив за мудрість світських людей, які не хочуть водитися з мистецькими колами, де такі речі можливі і навіть можуть сприйматися як «коники», але одразу ж йому згадалася щирість богеми на відміну від каверз і мало не шахрайства аристократії, яку на це часто підбиває безгрішшя, потреба розкоші, розпуста. Так чи інакше, анонімка свідчила, що серед знайомих є суб'єкт, здатний на паскудство, але Сванн не розумів, чому це паскудство радше має чаїтися в ще ніким не досліджених надрах людини лагідної, ніж у надрах душі людини холодної, радше в надрах душі художника, ніж міщанина, великого пана, ніж лакея. Яку мірку докласти, щоб судити людей? Зрештою кожен з його знайомих здатний на підлоту. Що ж: йому слід порвати з усіма? За думками у Сванна голова туманіла, він двічі чи тричі провів рукою по чолу, протер носовичком шкельця своїх окулярів і подумав, що ті, хто спілкується з паном де Шарлюсом, з принцом де Ломом, нітрохи не гірші люди за нього. Це зовсім не означає, що вони не можуть вчинити лихий учинок, але не знатися з ними годі, це викликане життєвою необхідністю, проти рожна не попреш. І Сванн і далі ручкався з приятелями, узятими на підозру, ручкався явно стримано, оскільки йому здавалося, що ці люди хочуть дозолити йому. Сам лист Сванна нітрохи не зачепив: кожне оскарження, висунуте проти Одетти, не мало і тіні правдоподібносте. Як більшість людей, Сванн мав лінощі думки і не вирізнявся буйною уявою. Йому був відомий пропис, що людське життя взагалі рясніє суперечностями, але коли йшлося про якусь конкретну особу, то він уявляв невідому йому частину життя цієї особи такою самою, як і відому. Те, що було замовчане, він дописував з допомогою того, про що мовилося. Коли Одетта була з ним і вони розважали про чийсь неделікатний учинок чи про неделікатність у вияві почуттів, Одетта їх гудила в ім'я тих самих моральних засад, які завше проголошували Сваннові батьки і яким він залишався вірний сам; при цьому Одетта поправляла квіти, пила чай, цікавилася Сванновою роботою. Ось чому Сванн поширював ці звички на всю решту Одеттиного життя; коли він хотів уявити собі, чим займається вона далеко від нього, він повторював усі ці рухи. Якби йому описали її і він переконався, що такою, як вона є, чи, точніше, якою вона довший час бувала з ним, вона буває і з кимось іще, то він спізнав би болю, бо образ здався б йому правдоподібним. Але припустити, що вона ходить до звідниць, крутить любов, провадить плюгаве життя ледащиці — яка недоречна бридня, яку, Богу дякувати, збивають і уявні хризантеми, і щоденне чаювання, і цнотливе її обурення! І лише вряди-годи Сванн натякав Одетті, що люди зі злости доповідають йому про кожен її крок; ввернувши до речі якусь незначну, але правдиву деталь, яка дійшла до його відома випадково, ввернувши так, ніби це вихопилося несамохіть і наче це лише одна з численних осібностей, які в сукупності дають зв'язну картину Одеттиного життя, що її він беріг у душі, Сванн давав їй наздогад, ніби він обізнаний з речами, яких насправді не знав і про які навіть не підозрював, адже він так часто заклинав Одетту не перекручувати правди саме тому, що він, хай навіть несвідомо, прагнув, щоб Одетта викладала йому про себе як на духу. Сванн запевняв Одетту, що він любив щирість, і він справді любив її, але так, як люблять звідницю, здатну тримати чоловіка у курсі справ його полюбовниці. Отже Сваннів культ щиросте, оскільки безкорисливий не був, не укріплював його в доброчесності. Так високо цінована ним істина була істиною, яку йому повідомила б Одетта, але, щоб спізнати її, він не боявся вдаватися до брехні, а тим ч