Отож навіть коли вона признавалася в гріхах, про які, як вона міркувала, могли натуркати Сваннові, ці визнання частіше плодили нові підозри, ніж розбивали колишні. Бо Сваннових підозр ніколи не розвіювали визнання. Даремно Одетта усувала зі своєї сповіді все істотне, якась побічна деталь, про яку Сванн і не помишляв, приголомшувала його своєю несподіваністю і зміщувала терен його ревнощів. І забути її визнання він уже не міг. Його душа носила їх з собою, перемивала, колисала, як річка — трупи потопельників. Вона була ними затрута.
Якось Одетта розповіла йому про те, як у день свята «Париж-Мурсія» її одвідав Форшвіль. «Як, ти вже тоді була знайома з ним? Ага, правда», — поправився він, бажаючи приховати свою необізнаність. І нараз він здригнувся на саму думку, що в день цього «Париж-Мурсія», коли він одержав від неї листа, так пильно ним береженого, Одетта, може, снідала з Форшвілем у «Золотому домі». Вона заприсяглася, що ні. «А проте «Золотий дім» нагадує мені щось, що пов'язане з обманом», — сказав Сванн, щоб налякати її. «Так, я не була там того вечора, коли ти мене шукав у Прево, а я тобі сказала, що я щойно з «Золотого дому»», — відповіла вона (гадаючи з виразу на його обличчі, що це йому відомо) з рішучістю, в якій більше було несміливости, ніж цинізму, куди більше приховуваного з самолюбства страху розсердити Сванна і нарешті куди більше бажання показати, що вона уміє бути щирою. Такого влучного й замашного удару міг би завдати Сваннові кат, хоча в самих Одеттиних словах не було нічого жорстокого, бо Одетта заподіяла йому болю ненавмисне, вона навіть засміялася, переважно, певне, на те, щоб не здаватися упокореною, збентеженою. «Так, правда, я не була в «Золотому домі», я йшла тоді від Форшвіля. Я справді була у Прево, — я тобі не збрехала, — там я спіткала Форшвіля, і він запросив зайти глянути на його Гравюри. Але до нього хтось прийшов. Я сказала тобі, що йду з «Золотого дому», бо боялася, що ти на мене розсердишся. Як на мене, я вчинила правильно. Даймо, що я зле зробила, зате зараз я щиро призналася в цьому тобі. Навіщо б мені треба було приховувати від тебе, що я снідала з ним у день свята «Париж-Мурсія», якби я справді з ним снідала? Тим паче, що тоді ми ще добре не були знайомі з тобою, чи не так, соколику мій?» У відповідь Сванн тільки усміхнувся легкодухою усмішкою людини, прибитої страшним тягарем чиїхось слів. Отож навіть у ті місяці, про які він не зважувався навіть згадувати, — такі то були медові місяці, — Одетта, ще тоді кохаючи його, уже брехала йому! Окрім пригоди з «Золотим домом» (першого вечора їхньої «катлеїади»), скільки, мабуть, було інших пригод, пов'язаних з брехнею, але Сванн про це не знав ні сном ні духом! Він згадав, як Одетта заспокоювала його: «Та я скажу пані Вердюрен, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився. Завжди можна вивернутися». І справді, белькочучи щось, щоб пояснити своє запізнення, виправдати перенесення зустрічі на іншу годину, вона так само чинила і з ним, і це її белькотання приховувало від нього, хоча він тоді нічого не підозрював, — те, що у неї було з іншим, і того іншого вона заспокоювала: «Та я скажу Сваннові, що сукня моя була не готова або що мій кеб спізнився, завжди можна вивернутися». І нині в усіх найприємніших спогадах, у всіх найпростіших Одеттиних словах, яким він вірив, як словам Святого Письма, у повсякденному її поранні (про яке вона оповідала йому) в найзвикліших для нього місцях: у домі її кравчині, на авеню Булонського лісу, на іподромі, Сванн відчував під ослоною зайвого часу, який залишає навіть у найщільнішому розкладі вільні проміжки, незаповнені паузи і може правити за криївку для деяких учинків, за пролазку для проникнення брехні, цієї зневажниці всього найдорожчого, що в нього ще зоставалося, в найкращі вечори, саму вулицю Лаперуза, звідки Одетта зникала завжди не о тій порі, яку вона називала Сваннові), ця брехня на все кидала тінь того чорного жаху, якого зазнав Сванн, почувши Одеттине визнання щодо «Золотого дому» і подібно до тих почвар у руїні Ніневії, не залишала каменя на камені від його минувшини. Нині він намагався відмахнутися, тільки-но пам'ять підсувала йому лихі слова «Золотий дім», не тим, що вони нагадували йому про давно утрачений рай, як це сталося з ним днями на вечорі у маркізи де Сент-Еверт, а тим, що вони нагадували про нещастя, про яке він допіру довідався. Згодом назву «Золотий дім» спіткала така сама доля, що й острів у Булонському лісі, мало-помалу вони перестали катувати Сванна. Бо те, що ми вважаємо коханням, ревнощами, — не є постійна, неподільна жага. Кохання і ревнощі складаються з сили-силенної змінюваних кохань, розмаїтих ревнощів, і всі вони скоробіжні, але їхній безперервний прибій створює враження постійности, створює оману суцільносте. Життя Сваннового кохання, сталість його ревнощів родилися зі смерті і зрад, з безлічі прагнень, сумнівів, об'єктом яких завжди залишалася Одетта. Якби він надовго розлучився з нею, відумерлі його почуття не заступилися б новими. Але присутність Одетта все ще засівала Сваннове серце то насінням ніжности, то насінням підозри.