Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було уві сні, у присмерку сонного марення. Він проходжувався з пані Вердюрен, з доктором Коттаром, якимсь молодиком у фезі, незнайомим, з художником, Одеттою, Наполеоном III і моїм дідусем узмор'ям, шлях то караскався на гору, то знижувався на кілька метрів над водою, отож погуляльникам доводилося то підніматися, то опускатися, ті з них, хто вже спустився, були невидні тим, хто ще брався вгору; денні недогарки меркли, і здавалося, зараз накотиться кромішня пітьма. Вряди-годи здіймалися хвилі, і Сванн відчував на своїй щоці крижані бризки. Одетта просила його витертися, але він не міг, і ніяковів, нібито він був у самій сорочці. Він сподівався, що в темряві ніхто нічого не зауважить, але пані Вердюрен утупила в нього здивований погляд, і, поки вона їла його очима, обличчя її спотворилося, над губою навис носяра, у неї виросли великі вуса. Сванн озирнувся на Одетту, бліді щоки її всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на нього очима, повними ніжности, ладними пролитися сльозами і впасти на нього, і Сванн відчув таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила: «Мені пора». Вона попрощалася з усіма однаково, не одводячи Сванна вбік і не призначивши йому побачення ні ввечері, ні назавтра. Він не посмів спитати п про це, йому хотілося піти слідом, але він мусив, не обертаючись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало, він ненавидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти їй очі, які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки. Він дряпався разом з пані Вердюрен на кручу, тобто ішов усе далі й далі від Одетти, яка сходила вниз. За одну секунду збігло чимало годин відтоді, як вона пішла від нього. Художник звернув Сваннову увагу, що Наполеон III по її відході одразу кудись пішов. «Мабуть, у них була домовленість, — додав він, — вони мають зійтися в березі, але надумали піти про людське око. Вона його коханка». Незнайомий молодик розплакався. Сванн заходився втішати його. «Зрештою вона має рацію, — сказав він, витираючи очі молодикові і скидаючи з нього фезу, щоб легше було голові. — Я сам десять разів радив це їй. Вдармо лихом об землю! Цей чоловік, певне, зуміє її зрозуміти». Так говорив Сванн сам з собою, бо молодик, якого він не міг спершу узнати, був теж Сванн; подібно деяким повістярам, він розбив свою особу між двома героями: між тим, кому все це снилося, і молодиком у фезі, якого бачив уві сні.
А в Наполеона III він перехрестив Форшвіля якоюсь темною йому самому грою ідей, та й обличчя баронове, яке він знав наяву, дещо змінилося, а на шиї у нього красувалася широка стьожка ордену Почесного легіону; в усьому іншому цей індивід з кошмару зображував і нагадував, безперечно, Форшвіля. Недотворені, мінливі образи наводили сонного Сванна на хибну думку, а вві сні йому давалася така незмірна творча потуга, завдяки якій він розмножувався з допомогою простого поділу клітини, як деякі нижчі організми; теплом власної долоні він заповнював нерівності чужої руки, яку, як йому марилося, він потискує, а з вражень і чуттів, ще гаразд не усвідомлених, він снував перипетії, які, за логічними законами, мали в певний момент змусити Сванна покохати того чи іншого дійовця або ж мали розбудити його. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці; Сванн чув, як бухкають у берег хвилі, чув удари свого серця, розтривоженого знову в його грудях. Нараз серцебиття ще почастішало, Сваннові зробилося боляче і млосно; селюк, увесь в опіках, прокричав йому, пробігаючи мимо: «Спитайте пана Шарлюса, куди пішла Одетта завершити вечір зі своїм компаньйоном. Він колись був близький з нею, і вона з ним відверта. Це вони палії». Був то Сваннів камердинер — він прийшов будити його.