Але ще більше, ніж готельний номер від комбрейських покоїв, різнився від істинного Бальбека той Бальбек, про який я часто мріяв у сльоту, коли стругав такий вітрюган, що Франсуаза, водячи мене гуляти на Єлисейські Поля, наказувала мені триматися далі від будинків, щоб мені не впала на голову дахівка, і, зойкаючи, оповідала про стихійні лиха та кораблетрощі, вичитані з газет. Нічого я так палко не прагнув, як побачити бурю на морі, буря вабила мене не стільки як величне видовисько, скільки як явище, здатне показати достеменне життя природи; точніше, величними видовиськами я вважав лише ті, які, як я знав, не були зроблені навмисне мені на розвагу, видовиська неминучі, незмінні — краса природи, краса шедеврів мистецтва. Я цікавився, я прагнув узнати лише те, що було для мене ще істотнішим, ніж я сам, те, в чому я бачив вартість, вартість бодай часткового зглиблення задуму Генія або ж розкриття сили і зваби природи тоді, коли вона полишена сама на себе, коли людина не шкодить їй своїм втручанням. Так само як любий звук материного голосу, відтворений фонографом, не може втішити нас по її втраті, так і механічна імітація бурі чи ілюміновані каскади Всесвітньої виставки зоставили б мене цілком байдужим. Щоб буря здавалася мені справжньою, я хотів би, щоб морський берег був природним, а не молом, спорудженим муніципалітетом. Саму природу я відчував як щось зовсім протилежне рукотворним виробам. Що менше вона носила слідів людської діяльности, то більше простору відкривала вона для польоту моєї палкої фантазії. І ім'я Бальбек, яке я почув з уст Леґрандена, уявлялося мені як містечко, розташоване біля «похмурих берегів, об які розбилося стільки кораблів, берегів, півроку вгортуваних саваном густих туманів і шумовинням хвиль».
«Відчувається ще під стопами, — розповідав пан Легранден, — куди сильніше навіть, ніж у Фіністері (хоча там позводили нині готелі, вони безсилі змінити лице того найдавнішого кістяка землі), відчувається, що тут справді крес французької землі, європейської землі, древньої Землі. І це остання стоянка рибалок, схожих на всіх рибалок, які жили з початку світу біля порогу вікового царства морських туманів і нічних тіней».
Якось я заговорив у Комбре про бальбецький пляж при Сванну, щоб довідатися, чи можна там бачити найсильніші бурі, і він відповів: «Чи знаю я Бальбек! Ще й як знаю! Бальбецька церква, дванадцятого і тринадцятого сторіч, ще напівроманська, це, може, найцікавіший взірець нормандської готики, але це ще нічого. У ній відчувається вплив перського мистецтва». І це узбережжя, яке досі здавалося мені окрушиною одвічної природи, сучасником великих геологічних пересувів, чимсь поза історією людства, як Океан чи Велика Ведмедиця, і населене дикими рибалками, для яких так само, як і для китів, не існувало середньовіччя, набуло в моїх очах ще більшої знади, коли воно було раптово вписане в низку віків, пропущене через романський стиль, коли я дізнався, що колись Готичний трилисник повкраплювався і по цих диких скелях, — так навесні ніжні, але живучі рослини подекуди озірчують полярний сніг. І якщо готика осяяла світом ці місця і цих людей, то й вони освітили її. Я пробував собі уявити, як ці рибалки жили, уявити їхню несміливу, розпачливу спробу запровадити у середні віки якийсь лад соціальних взаємин, рибалки, скучені перед Пеклом, під цим урвищем смерти, і в цих негостинних умовах, далеко від міст, від яких я раніше Готики не відокремлював, на дикому бескетті, проросла і проквітла гостроверхою дзвіницею Готика воскресала перед моїм внутрішнім зором. Мене повели до музею подивитися зліпки найславетніших статуй Бальбека — кучерявих і кирпатих апостолів, Матір Божу з церковного порталу, і на радощах у мене перещипнуло дух на саму думку, що я побачу, як вони вирізьблюються в одвічній солоній млі. І тоді буряними і втішними лютневими вечорами вітер, навіваючи мені в душу мрії про подорож до Бальбека і стрясаючи її з не меншою силою, ніж стрясався від його подмухів комин у моїй спальні, сполучав у мені бажання побачити Готичне зодчество з бажанням побачити морську хуртовину.
Як мені кортіло завтра ж сісти до чудового і щедрого потяга о двадцять другій; цієї години від'їзду я не міг бачити без серцевого трепету у розкладах та в довідниках кругових мандрівок: мені здавалося, що цей потяг щодня, певної миті, проводячи смаковиту борозну, ставив таємничий карб, за яким збитий зі свого ходу годинник, звичайно, усе ще рухався до вечора, до ранку наступного дня, але пасажир бачив і вечір і ранок уже не в Парижі, а в одному з міст, повз які пробігає потяг, даючи пасажирові змогу вибирати одне з них, адже потяг зупинявся в Байє, Кутансі, Вітре, Кестамбері, Понторсоні, Бальбеку, Ланьйоні, Ламбаді, Беноде, Понт-Авені, Кемперле і верстав далі свою путь, обтяжений лункими іменами настільки, що я не знав, якому з них віддати перевагу, бо я був неспроможний пожертвувати жодним із них. Але навіть не чекаючи завтрашнього потяга, я міг би, якби батько-матір мені дозволили, убратися абияк і поїхати сьогодні-таки, щоб прибути до Бальбека, коли благословляється на світ над бурхливим морем, від солоних бризок якого я сховаюся в церкві перського стилю. Але з наближенням великодніх вакацій, коли батьки обіцяли взяти мене кудись у північну Італію, нараз мрії про бурю, які переповнювали мене так, аж я не хотів бачити нічого, окрім хвиль, що здіймалися все вище і накочувалися звідусіль на найдикіший, який тільки буває, берег, біля таких самих крутих зморшкуватих, наче старі шпилі, церков, з верхів яких кричали б морські птахи, — нараз усі ці мрії як стій розбивала, одчаровувала, відсувала, бо вони не уживалися з нею і могли тільки підважити п, заступала їх інша мрія, мрія про стобарвну весну, не комбрейську, яка ще боляче кололася голками інею, а про ту, що вже всипала лілеями та анемонами луки Ф'єзоле, а Флоренцію сліпила золотом, подібним до тла на фресках Фра Анджеліко. Під той час для мене мали ціну лише проміння, пахощі, барви, бо зміна прагнень перевертала догори ногами все моє сприймання і супроводжувалася раптовою, — так само раптово іноді міняється музичний лад, — різкою зміною моїх душевних поривань. А іноді ці мої настроєві перепади залежали тільки від звичайних атмосферних коливань, але не від пори року. Адже часто в одну пору року заблукує день з іншої пори, і він миттю переносить нас у ту пору, змушує нас жити її почуттями, прагнути властивих їй утіх, обриває нитку мріянь і то передчасно, то з запізненням уклеює свій вирваний аркушик до рясного на вклейки календаря Щастя. Але незабаром подібно до тих явищ природи, від яких ми добуваємо для нашого комфорту чи для нашого здоров'я випадкову і вельми жалюгідну користь лише доти, доки наука не приборкає їх, не навчить сама створювати їх і не вкаже нам, як треба їх викликати, не позбавить їх опіки випадковосте і її ласки, мої мрії про Атлантику та про італійські міста перестали цілком пов'язуватися з календарем і погодою. Щоб їх воскресити, мені досить було вимовити імена: Бальбек, Венеція, Флоренція, бо вони зрештою ввібрали в себе моє поривання до тих місць, які вони означали. Навіть якщо я натикався на назву Бальбек у якійсь книзі навесні, мене як стій надило до бур і до нормандської Готики; назви Флоренція або Венеція, навіть як надворі бурилося, манили мене до сонця, до лілей, до Палацу дожів і до церкви Санта Марія дель Фйоре.