Якби я поздоровшав і мої батьки дозволили мені не оселитися в Бальбеці, а вирушити туди лише, щоб ознайомитися з нормандською і бретонською природою та зодчеством, вирушити потягом о першій двадцять дві, до якого я не раз сідав подумки, то я б одвідав найкрасивіші міста; даремно я, проте, порівнював їх; якщо зробити вибір між людьми, людьми незамінними між собою, годі, то як же вибрати між Байє, таким думним у своїй шляхетній блідо-червоній короні, найвищий зубець якої мінився старим золотом другого складу; Вітре, закритий звук «е» якого оправляв ромбиками чорного дерева старовинний вітраж; тихим Ламбалем, чия білота переходила від жовті яєчної шкаралупи до матовости перлини; Кутансом, нормандським кафедральним собором, який вивершує ніби вежа з вершкового масла, грудка жирного ясно-жовтого дифтонга; Ланьйоном, де панує така глибока провінційна тиша, що навіть чути, як дзижчить муха, летячи за поштовою каретою; Кестамбером і Понторсоном, містами кумедними і простодушними, цим білим пір'ям і цими жовтими дзьобиками, розкиданими на дорозі в поетичному надріччі; Беноде, назва якого так недбало пришвартована, аж здається, ніби річка зараз понесе його в хащі своїх водоростей; Понт-Авеном, цим біло-рожевим змахом крила легкого чепчика, що відбивається у брижуватій зеленкавій воді, і міцніше за інші міста вритий у ґрунт Кемперле, який уже в середні віки обшемрувався навколишніми струмками і перлився завдяки їм у сітці узорів, подібних до тих, які крізь павутинку вітража малює сонячне проміння, обернене в гостряки з оксидованого срібла?!
Ці образи були неточні ось іще з якої рації: вони з необхідносте сильно спрощені; певна річ, те, до чого надпоривалася моя уява і що мої чуття сприймали з довкілля неповно і неохоче, я тримав під ослоною імен; оскільки я зосередив свої мрії на них, то імена ці, звісно, притягували мої бажання; але імена не дуже вбирущі; мені пощастило в них натоптати десь дві-три «окраси» міста, і вони там тулилися одна до одної; у назві Бальбек, наче в лупі, вставленій у ручку з пером (такі ручки на пляжах продаються), я розрізняв хвилі, що здіймалися круг церкви у перському стилі. Може, саме завдяки своїй спрощеності ці образи і вражали мене так сильно. Коли мій батько надумав, що ми поїдемо цього року на великодні канікули до Флоренції та до Венеції, то, не знайшовши у назві Флоренція елементів, з яких звичайно складаються міста, я мусив створити якесь надприродне місто, запліднюючи весняними пахощами те, що мені здавалося сутністю Генія Джотто. Але оскільки ми не вміємо розтягувати ім'я не лише в просторі, а й у часі, то, взоруючись на деякі картини Джотто, які подають два різних моменти у житті однієї й тієї самої особи (тут вона лежить у постелі, а там сідає верхи на коня), я міг поділити назву Флоренція, щонайбільше, навпіл. В одному переділі я розглядав під архітектурним балдахіном фреску, частково прикриту заслоною вранішнього сонця, курною, скісною і рухомою, а в другому переділі (адже я думав про імена не як про недосяжний ідеал, а як про реальне середовище, куди я мав потрапити, — ось чому життя ще не прожите, життя незаймане й чисте, яке я вкладав в імена, надавало найгрубішим насолодам, найпростішим сценам привабливосте примітиву) я квапливо переходив — щоб швидше сісти за стіл із фруктами і вином к'янті — Понте Векйо, завалений жонкілями, нарцисами та анемонами. Ось що (хоча я й був у Парижі) бачив я, а зовсім не те, що було круг мене. Навіть із чисто реалістичного погляду, омріяні країни посідають у будь-який момент куди більше місця в нашому правдивому житті, ніж країни, де ми перебуваємо справді. Певна річ, якби я тоді більше зважав на те, що було в мене на думці, коли я казав: «поїхати до Флоренції, до Парми, до Пізи, до Венеції», я збагнув би, що бачиться мені зовсім не місто, а щось однаково одрубне від усього, що мені будо відоме досі, щось однаково розкішне — як одрубним од усього і розкішним було б для людей, які вічно жили б у зимових сутінках, незбагненне чудо: весняний ранок. Ці примарні, нав'язливі, завше однакові образи, наповнюючи всі мої ночі й дні, відрізняли описуваний період мого життя від попередніх (що їх легко могло б із ним сплутати око спостерігача, який бачить лише поверхню речей, іншими словами — нічогісінько не бачить), — так в опері музичний мотив збагачує нас чимось новим, чого ми не підозрювали, якби читали тільки лібрето, чи — що ще гірше — стояли біля театру й підраховували, скільки часу триватиме вистава. Але навіть і тривалістю дні нашого життя не однакові. Натури дещо нервові, такі як я, у своєму гоні крізь дні, перемикають, як в авто, різні «швидкості». Бувають дні гористі, утяжливі, пнутися до них доводиться довгенько, а бувають дні спадисті, з них женеш як дідько вітри, наспівуючи. Цілий місяць я жадливо тягнувся до образів Флоренції, Венеції та Пізи, наче повторюючи мелодію, і цей потяг до них мав у собі щось глибоко людяне, ніби то була любов, любов до якоїсь особи; я твердо вірив, що вони втілюють у собі реальність, незалежну від мене, і вони плекали в мені прекрасну надію, яку міг живити християнин перших віків перед тим, як вступити до раю. Тим-то мене аж ніяк не бентежила суперечність між бажанням живовидячки побачити й помацати своїми руками омріяне і тим фактом, що мої органи чуття ці витворені мною образи, тим для них спокусливіші, що були одрубні від усього їм відомого, не сприймали безпосередньо, — навпаки, саме ця суперечність утверджувала мене в істинності образів, ще більше розпалювала в мені бажання побачити міста, бо вона ніби заповідала, що моє бажання буде вволене. І хоча моя екзальтація живилася жагою розкошів естетичних, путівники цікавили мене більше, ніж художні видання, але ще більше, ніж путівники, — розклади потягів. Особливо хвилювала мене думка, що хоча Флоренцію, яку я бачив у своїй уяві близькою, але недоступною, відокремлює від мене у мені самому далека даль, я, одначе, можу добратися до неї кружним шляхом, подамся «суходолом». Звичайно, коли я товк собі, надаючи таким чином особливої цінности тому, що я мав побачити, — що Венеція — це «школа Джорджоне, обитель Тиціана, найбагатший музей урбаністичної архітектури середньовіччя», я почував себе щасливим. Щастя це зросло ще більше, коли, вийшовши прогулятися, чимчикуючи через стужу, бо після кількох днів ранньої весни повернулася зима (така погода ждала нас звичайно у Білий тиждень), і бачачи, як каштани на бульварах, занурені у крижане і ріденьке повітря, наче в воду, але не збентежені цим, пунктуальні, уже вичепурені карнавальники-каштани заходжуються викрешувати й карбувати на своїх промерзлих стовбурах непостримну брость, чий неухильний зріст хоч і стримувала, але нездатна була спинити мертвуща сила стужі, — я думав, що Понте Векйо уже рясніє гіацинтами та анемонами і що весняне сонце уже обарвлює хвилі Канале Ґранде таким темним блакитом і такими розкішними смарагдами, що, розбиваючись над полотнами Тиціана, вони могли б змагатися з ними у багатстві колориту. Я не здолав стримати своєї радості, коли батько, раз у раз постукуючи по барометру і нарікаючи на холоднечу, заходився обирати найкращі потяги і коли я зрозумів, що як пробратися після сніданку до чорної, як вугілля, лабораторії, до чарівної кімнати, здатної змінити все довкола, то назавтра можна прокинутися в місті з мармуру й золота, «обличкованім ясписом і вибрукуванім смарагдами». Отож-бо Венеція і Місто Лілей — це були не лише картини, якими можна гратися в уяві, — вони направду існували на певній відстані від Парижа, яку слід було подолати, якщо хочеш їх побачити, стояли саме там, а не десь-інде, словом, були цілком реальні. І вони зробилися для мене ще реальнішими, коли батько, сказавши: «Загалом, ми могли б побути у Венеції від двадцятого до двадцять дев'ятого квітня і приїхати до Флоренції уранці, на перший день Великодня», витяг їх обох не лише з абс