А дівчинка ж, чи бодай вона повернеться ще на Єлисейські Поля? Назавтра там її не було, але потім я знову побачив її, я крутився все біля того місця, де вона гуляла зі своїми подружками, аж це якось, коли їх не набралося, скільки треба для гри у квача, вона спитала мене, чи не хочу я приєднатися до них, і відтоді я вже грався з нею щоразу, коли вогіа приходила на Єлисейські Поля. Але це траплялося не щодня; іноді їй заважали уроки, Закон Божий, підвечірок, усе її життя, яке було відрубне від мого і яке всього лишень двічі, на комбрейській стежині і на газоні Єлисейських Полів, зосередившись в імені Жільберта, до болю близько пролинуло повз мене. Дівчинка попереджувала, що не прийде такого-то дня; якщо йшлося про навчання, вона казала: «Досадно, завтра я не прийду, ви будете веселитися без мене», і мовила вона це з такою журною міною, що це трохи мене втішало; але коли її запрошувано на дитячий ранок, і я, нічого не знаючи, питав, чи прийде вона завтра гуляти, вона відповідала: «Сподіваюсь, ні! Сподіваюсь, мама відпустить мене до подружки». Але принаймні тоді я знав, що не зустрінуся з нею, а бувало й так, що мати неждано-негадано брала її з собою на прогулянку, і другого дня вона казала: «Авжеж, учора я ходила з мамою», — як про річ природну і не здатну когось тяжко засмутити. В негоду Гувернантка, боючись дощу, на Єлисейські Поля її не приводила.
Ось чому, коли небо хмурилося, я від рана не переставав позирати на нього і враховував усі його знамення. Якщо я помічав, що дама з дому навпроти надівала біля вікна капелюшок, я казав собі: «Ця пані виходить, отже сьогодні погода така, що можна виходити; чому б тоді не з'явитися надворі й Жільберті?» Небо тим часом замощували хмари, і мама казала, що може ще прояснитися, що для цього достатньо пробитися сонячному променю, але більше імовірности, що піде дощ, а з якої речі іти в дощ на Єлисейські Поля? Словом, після сніданку мій стурбований погляд не відривався від непевного, хмарного неба. Небо, як і раніше, було насупувате. Балкон перед вікном усе так само сірів. Нараз похмурі його кам'яні плити не те що перестали тьмитися, а ніби вже силкувалися менше тьмитися, і я помітив, як на них грає несміливий промінчик, пробиваючи, проливаючи назовні своє світло. Ще хвилька — і балкон ставав блідим, прозорим, наче вранішня вода, і сотні відбитків залізних Ґрат танцювали на ньому. Порив вітру змітав їх, камінь знову мерхнув, але відбитки поверталися, наче їх приручили; плити знов починали ледь помітно біліти, а потім у невпинному крещендо, як у музиці, коли одна якась нота наприкінці увертюри досягає вершини фортисимо, гоном гайнувши через усі проміжні ступені, — я бачив, як балкон затоплювався стійким, некрушимим золотом погідних днів, на якому різьблена тінь прозірчастої балюстради чорніла своїм узором, скидаючись на примхливо розгалужену рослину, дивуючи тонкощами своїх закрутків, що ніби передавали якесь вкладене в них послання і вдоволення художника своєю карбованістю, оксамитуватістю, відчутною у супокої цього темного, райського шару, отож здавалося, ніби цей широкий ряснолистий відбиток, купаний на брижах сонячного озера, справді знає, що він запорука душевного сумиру й щастя.
Нетривкий плющ, недовговічна витка рослина! На думку багатьох, найубогіший, найсіріший з усіх п'ядунів, які декорують мури та вікна, і цей стелюх зробився моїм улюбленим відтоді, як він з'явився у нас на балконі, наче тінь самої Жільберти, яка, либонь, уже гуляла нині на Єлисейських Полях і яка, тільки-но я туди прийду, скаже: «Нумо, граймо у квача, ви у моєму таборі»; нестійка, торгана вітром і водночас залежна вже не від пори року, а від години рослина; обітниця близького щастя, яка день занапастить або осолодить; тобто щастя справді близького, щастя кохання; повзуча рослина, яка на скелі видається ще ніжнішою, ще теплішою, ніж найм'якший мох; живуча рослина, якій достатньо лише одного сонячного променя на те, щоб родитися і радісно вибуяти навіть у розповні зими!