А проте певний поступ у нашому коханні накреслився. Одного разу ми з Жільбертою підійшли до торговки, яка ставилася до нас дуже ласкаво, бо саме в неї Сванн купував собі медяники, а наминав він їх чимало з гігієнічних міркувань, потерпаючи від екземи, притаманної його одноплемінникам, і запертя Пророків, і Жільберта зі сміхом показала мені двох хлопчаків, живу ілюстрацію юного художника і юного натураліста з дитячих книжок. Один не хотів червоного льодяника, бо волів фіолетовий, а другий зі слізьми на очах відмовлявся від сливи, яку збиралася купити його бонна, і нарешті промовив затято: «Я хочу іншу сливу: вона з черв'ячком!» Я купив дві кульки на один су. Але замилувався на блискучі агатові кульки, вони лежали в окремій дерев'яній мисочці і видавалися мені коштовними, бо були біляві й усміхнені, як дівчатка, і до того ж кожна з них коштувала півфранка. Жільберті давали куди більше грошей, ніж мені, вона спитала, яка кулька мені до вподоби більше. Всі кульки були прозорі й сочисті, як саме життя. Мені не хотілося зректися ні одної з них, мені хотілося, щоб Жільберта викупила на волю геть усі. А проте я показав кульку барви її очей. Жільберта узяла її, покрутила у пальцях так, що на кульці заграв золотавий промінь, попестила її, заплатила викуп, але одразу ж передала свою полонянку мені і мовила: «Візьміть, вона ваша, я дарую її вам на пам'ять».
Іншим разом, палко бажаючи послухати Берма у класичній'п'єсі, я спитав у Жільберта, чи немає у неї вже проданої брошури, де Берґотт говорить про Расіна. Жільберта попрохала мене нагадати їй точну назву, і ввечері я послав їй коротеньку телеграму, написавши на конверті ім'я — Жільберта Сванн, яким я змережив усі свої зошити. Назавтра вона принесла мені брошуру, загорнуту, перехрещену ліловою стрічкою і запечатану білим воском. «Це саме те, про що ви мене просили», — сказала вона, дістаючи з муфти мою телеграму. В адресі цього пневматика, який ще вчора був списаним моєю рукою «блакитним аркушиком», але потому як телеграфіст вручив його консьєржеві Жільберта, потому як служник приніс його до її покоїв, перетворився на річ безцінну, а саме на один з «блакитних аркушиків», що їх того дня отримала вона, я на превелику силу розпізнав виведені моїм письмом непотрібні рядки, чужі всім цим поштовим печаткам, олівцевим розчеркам листонош — цим знакам ділової практики, штемпелям великого світу, символічним ліловим кружкам самого життя, які вперше обплітали, підносили, гріли мою мрію.
А ще якось вона сказала мені: «Знаєте, можете називати мене Жільбертою. Принаймні я називатиму вас на ім'я. А то це незручно». А проте вона якийсь час говорила мені «ви», і коли я звернув на це її увагу, вона осміхнулася і, подумавши, збудувала фразу на зразок тих, що у чужомовних граматиках наводяться лише, щоб ми затямили нове слово, завершивши її моїм іменем. І згодом на згадку про те, що я відчув тоді, у мене і виникло яскраве враження, ніби я якусь хвилину був на устах у Жільберта, голий, позбавлений всіх соціальних прикмет, які були в інших її знайомих, а коли вона вимовляла моє прізвище, то і в моїх родичів, з яких її губи, намагаючись виразно вимовляти ті слова, що їй хотілося підкреслити (цим вона трохи скидалася на свого батька), ніби вилущували мене, щоб, облупивши, наче овоч, вигризти лише м'якуш, — не уникнуло моєї уваги й те, що погляд Жільбертин, принатурюючись до нової фамільярности її мови, втупився ще зухваліше і, пронизаний лукавими бісиками, свідомий, світився втіхою і навіть удячністю.