— Ви привіталися? — спитав я.
— Авжеж, — відрекла мати, у якої завше на згадку про Сванна був такий вигляд, ніби вона боялася, як би хтось, як вона признається, що ми не в злагоді зі Сванном, не зголосився примирити нас, чого вона хотіла уникнути, не бажаючи водитися з пані Сванн. — Він привітався зі мною перший, я його не помітила в юрбі.
— Отже, ви не розбили з ним глека?
— Розбили глека? Звідки ти взяв, що ми розбили з ним глека? — жваво відгукнулася мама, ніби я вчинив замах на фікцію її добрих стосунків зі Сванном і спробував сприяти їхньому зближенню.
— Мабуть, він на тебе дметься, що ти його вже не запрошуєш до нас.
— Ніхто не зобов'язаний запрошувати всіх знайомих до себе, а він мене запрошує? Я не знайома з його дружиною.
— Але ж він приходив до нас у Комбре.
— Атож, приходив у Комбре, а в Парижі і в нього справи важливіші, і в мене. Але запевняю тебе: нікому і на думку не спало, що ми не миримо. Ми з ним стояли, поки йому принесли закупку. Він спитав мене, як ти ся маєш і сказав, що ти граєшся з його донькою, — додала мама, і я рота роззявив з подиву: в Сванновій свідомості я таки існую, ба більше, я, виявляється, наділений достатньою повнотою існування, бо коли я стояв перед ним, тремтячи з кохання, на Єлисейських Полях, він знав моє ім'я, знав, хто така моя мати, і міг поєднати зі мною в постаті товариша ігор власної доньки деякі дані про моїх дідуся і бабусю, про їхню родину, про місцевість, де ми відпочивали, і деякі подробиці з нашого колишнього життя, може, навіть невідомі мені самому. Але мати, здавалося, нічого особливо привабливого не виявила в цьому відділі Труа Картьє, де Сванн сприймав її, поки вона стояла біля нього, як певну особу, з якою його пов'язували спільні спогади, спонукаючи його підійти до неї і привітатися.
До того ж, якоїсь особливої цікавосте розмова про Жільбертиних дідуся і бабусю, про титул почесного біржевого маклера, мабуть, не становила ні для неї, ні для батька. То тільки моя уява вирвала й освятила в людському Парижі одну родину, так само як вона вирвала в камінному Парижі одну кам'яницю, фасад якої приоздобила скульптурами, а вікна коштовним розписом. Але ці оздоби бачив лише я. Моя рідня вважала, що кам'яниця, де мешкав Сванн, подібна до всіх інших кам'яниць, збудованих одночасно в околиці Булонського лісу, а родина Сванна в їхніх очах нічим не відрізнялася від багатьох інших родин маклерів. Оскільки ця родина мала прикмети, притаманні людському родові, мої батьки так чи інакше шанували її, але не бачили в ній нічого виняткового. Але не менші, а то навіть і більші мали прикмети, як вони вважали, й інші родини. Отож визнавши, що Сваннів будинок стоїть у зручному місці, вони запевняли, що інший будинок розташований ще краще, хоча він не мав нічого спільного з Жільбертою, або ж заводили мову про фінансистів куди вищого рангу, ніж її дідусь; якщо ж іноді виникало враження, що вони згодні зі мною, то потім з'ясовувалося, що це непорозуміння, і воно одразу ж розвіювалося. Бо для того, щоб угледіти в світі, який оточував Жільберту, якусь нову властивість, аналогічну у сфері відчуттів тому, чим може бути у сфері барви інфрачервоне світло, моїм родичам бракувало додаткового, нетривкого почуття, яким мене обдарувало кохання. Того дня, коли Жільберта застерігала мене, що на Єлисейські Поля вона не прийде, я намагався робити прогулянки, які бодай трошки наближали мене до неї. Іноді я тягнув Франсуазу, ніби на прощу, до оселі, де мешкали Сванни. Я змушував Франсуазу без кінця-краю переказувати мені те, що вона узнала від мадемуазель про пані Сванн. «Здається, вона дуже вірить в образки. Ніколи не виправиться в путь, як пугикне сич, як їй причується цокання годинника, як побачить кицьку опівночі, як раптом меблі заскриплять. Надто вже ревна вона вірна!» Я був настільки закоханий у Жільберту, що як бачив старого метрдотеля Сваннів, який вигулював пса, то від хвилювання ставав як уритий і вліплював у його білі бурці закоханий погляд.
— Що з вами? — питала мене Франсуаза.
Ми доходили аж до брами Сваннів, і там швейцар, ні з ким не зрівнянний швейцар, навіть від нашивок на лівреї якого віяло тими самими щемливими чарами, які я відчував в імені Жільберта, споглядав мене з таким виглядом, ніби знав, що я належу до тих упосліджених істот, котрим ступати за поріг таємничого життя, яке приставили його охороняти, зась, а прорізані над ним вікна антресолей, здавалося, розуміли, чому вони зачинені, і куди більше скидалися на Жільбертині очі, схожість із якими посилювали шляхетні згортки їхніх муслінових фіранок, ніж на якісь інші вікна. В інші дні ми гуляли бульварами, і я ставав на розі вулиці Дюфо; я чув, що звідти часто можна бачити, як Сванн іде до дантиста; і моя уява настільки відособлювала Жільбертиного батька від решти людського роду, його поява в реальному світі вносила до цього світу стільки чудесного, що я, перш ніж дійти до церкви Мадлен, уже хвилювався на думку, що підходжу по вулиці, де мене може засліпити надприродне видиво.