Навіть коли назустріч їхали незнайомці, на її вустах жевріла ледача усмішка, ніби вона виглядала появи приятеля або згадувала про нього, і тоді про неї казали: «Яка вона гарна!» І лише для деяких вона припасла усмішку кислу, вимушену, несміливу і холодну, яка означала: «Так, гадюка, я знаю, що ви чорноротий і що вам аби язиком клепати! А мені чхати на вас!» Пройшов Коклен, про щось гомонячи з приятелями і вітаючи тих, хто їхав колясками, широким театральним жестом. А я думав тільки про пані Сванн, прикидаючись, ніби ще не помітив її: я знав, що доїхавши до Голубиного тиру, вона звелить візничому звернути й зупинитися, щоб іти далі пішки. І в ті дні, коли я почував, що мені не забракне духу пройти повз неї, я тягнув Франсуазу в тому напрямку. Трохи згодом я справді бачив, як алеєю для піших іде пані Сванн: вона простувала назустріч мені, волочучи за собою довгий шлейф своєї бузкової сукні, вбрана так, як, за розумінням низоти, вбираються королеви, вичепурені й виряджені зовсім інакше, ніж інші жінки; йшла, позираючи на руків'я парасольки, майже не глядячи на перехожих, ніби її головним завданням, єдиною її метою була прогулянка про людське око і ніби їй байдуже, що всі зори спрямовані на неї. А втім іноді озираючись, щоб покликати свого хорта, вона нишком нипала очима навсебіч.
Навіть ті, хто не знав її, вгадували з деяких особливих і незвичних ознак, — може силою якогось телепатичного впливу, подібного до того, що викликав гучні оплески у глядачів несвідомців тоді, коли Берма аж очі на себе брала, — що то мала бути особа знаменита. Вони питали одне одного: «Хто се?», іноді зверталися з цим запитанням до перехожого, або намагалися запам'ятати, як вона вбрана, щоб потім їхні обізнаніші приятелі могли заспокоїти їхню цікавість, почувши від них опис її туалету. Інші погуляльники, пристаючи на хвилинку, заводили між собою розмову.
— Ви знаєте, хто се? Пані Сванн! Це ім'я нічого вам не говорить? Одетта де Кресі!
— Одетта де Кресі! Я так і сказав собі: ці сумні очі… Але ж вона вже, знаєте, не перволіток! Пригадую, як я розважався з нею, коли подав у відставку Мак-Маґон.
— Я б, вами бувши, про це їй не нагадував. Нині вона пані Сванн, дружина члена жокей-клубу, приятеля принца Валлійського. А втім і тепер вона гожа.
— Аби ви бачили її в ті часи, ох, яка була красуня! Мешкала вона у своєрідно опорядженій віллі — там тих китайських марничок хоч греблю гати. Пам'ятаю, нам дуже дошкуляли крики газетярів, зрештою вона сказала, щоб я одягався.
Не вникаючи в суть цих розмов, я уловлював довкола пані Сванн шемріт слави. Серце моє так і тенькало на думку, що незабаром усі ці люди (на жаль, я не помітив серед них банкіра-мулата, мого, як мені здавалося, зневажника) побачать, як незнайомий молодик, на якого вони не звертали жодної уваги, вітається (я, щоправда, знайомий з нею не був, але вважав, що маю на це право, оскільки мої батьки були знайомі з її чоловіком, а я грався з її донькою) з цією жінкою, знаменитою своєю вродою, розпустою та елегантністю. Але опинившись за два кроки від пані Сванн, я скидав капелюха таким широким жестом і вклонявся так низенько, аж вона несамохіть усміхалася. Публіка сміялася. Що ж до самої пані Сванн, то вона ніколи не бачила мене з Жільбертою, не знала мого імени, я був для неї — ніби сторож Булонського лісу, ніби перевізник, ніби качка на озері, якій вона кидала крихти, — одним з другорядних, буденних, безіменних, позбавлених характерних ознак статистів, як персонаж без слів у театрі, свідків її прогулянок по лісі. В ті дні, коли я не бачив пані Сванн в Алеї акацій, я іноді стикався з нею в Алеї королеви Марґарити, де гуляють жінки, які прагнуть або вдають, наче прагнуть, бути на самоті, а втім, довго вона на самоті не залишалася, скоро її наздоганяв хтось із приятелів, звичайно чоловік у сірому циліндрі, хтось, кого я не знав і хто заводив з нею тривалу розмову, поки їхні повози повільно їхали слідком.