Розмаїття Булонського лісу, яке робило його штучним, яке перетворювало його на Сад — сад у зоологічному або міфологічному значенні слова — я знову відчув цього року, проходячи через нього до Тріанону, якось уранці, на початку листопада, коли близькість і водночас недоступність картини осени, такої нетривалої для домосидів, сповнює нас такою тугою за опалим листям, що ми дослівно маримо ним і страждаємо від безсоння. У моїх наглухо замкнених покоях листя, притягнуте моїм палким прагненням бачити його, вже цілий місяць кружляло між моїми думками і будь-яким предметом, на якому я зосереджував свою увагу, кружляло жовтими плямами, як ті, що іноді танцюють перед нашими очима, хоч би куди ми глянули. І ось того ранку, не чуючи більше, як у попередні дні, шуму дощу, бачачи, як у кутках вікон з опущеними фіранками усміхається погідний день, — так із куточків стулених уст злітає таємниця щастя, — я відчув, що можу узріти, як жовте листя, в усій своїй красі, пронизує сонячне світло. Нездатний утриматися від спокуси глянути на дерева, як давно у минулі часи, коли вітер люто скиглив у комині, я не міг податися до моря і вийшов з наміром вирушити через Булонський ліс до Тріанону. Це була та година і та пора року, коли ліс виглядає особливо розмаїтим не лише тому, що він рябий, а ще й тому, що ця рябота незвична. Навіть у чистих місцинах, де око обіймає широкий простір, алея жовтогарячих каштанів, простягнута напроти далеких темних мас дерев, уже безлистих, але все ще не зовсім голих, скидалася на розпочате полотно, де маляр лише подекуди поклав мазки, зображуючи сонячну алею, виокремлену ним для випадкової прогулянки людей, яких він домалює потім.
Трохи далі, там, де дерева ще зберігали зелене убрання, тільки один дебелень, приземок зі спиляною верхівкою, маяв на вітрі своєю потворною вогненно-червоною гривою. В інших місцях листя було таке свіже, ніби от-от розпустилося, а чудовий ампелопсис, усміхнений подібно до розквітлого взимку терновика, від самого ранку був ніби у цвіту. І весь ліс здавався чимось тимчасовим і штучним, як розсадник чи парк, де чи то з науковою метою, чи то готуючись до свята, недавно посаджено серед найзвичайнісіньких дерев, які ще не викопано, два-три рідкісні різновиди з якимсь фантастичним листям, що породжує круг себе простір, повітря, світло. Отож була пора року, коли Булонський ліс виявляє силу-силенну різних порід і гуртує найвідмінніші одна від одної частини у багатошару цілість. І година дня була та сама. Де ще дерева не облетіли, здавалося, що листяна речовина зазнавала змін там, де до неї досягло сонячне світло, майже поземе як уранці, так і за кілька годин, коли зі смерком воно засвітиться, мов лампа, кине здалеку на листя штучні, гарячі відблиски і підпалить горішнє листя, а під охопленим полум'ям вершечком тьмяним, вогнетривким підсвічником височітиме стовбур. Подекуди проміння робило каштанове листя товстим, як цегла, і ніби в жовтій перській будівлі з блакитним узором, злютовувало його з небом, а подекуди навпаки, відривало його од неба, до якого листя п'ялося своїми золотими пальцями. До середини стовбура одного дерева, заклечаного диким виноградом, воно ніби притулило цілий оберемок червоних квітів (одміна гвоздики), невидимих у сліпучому сяйві. Різні частини лісу, влітку злиті в суцільну рясноту зела, нині розмежовувалися. Межі майже кожної з них різнилися яскравіше освітленими просторами чи пишним листям, схожим на орифламу. Я міг розпізнати, наче на кольоровій мапі, Арменонвіль, Каталанський лужок, Мадрид, Біговий круг, берег озера. Тут бовваніла якась зайва споруда, штучний Грот, а там дерева, розбігаючись, давали місце млинові, або ж його висував уперед оксамитний майданчик травника. Відчувалося, що Булонський ліс був не тільки лісом, що він відповідає якомусь призначенню, відрубному від життя дерев. Моє піднесення спричинювалося не лише милуванням на осінь, а й якимсь каламутним жаданням. Атож, жаданням — цим багатим джерелом радощів, яке кипить у ключ так, що душа спершу не розуміє, чому вона радіє, не усвідомлює, що причина її стану не зокола. Ось чому я дивився на дерева з чулістю невситимою — моя чулість перехлюпувалася через них і несвідомо поривалася до твору мистецтва, який становили собою красуні, гуляючи тут щодень кілька годин під ослоною дерев. Ноги несли мене до Алеї акацій. Я простував крізь гущавину гаю, де вранішнє сонце розбивало дерева по-своєму, підрізало, злучало стовбури різних порід і укладало купи. Воно вправно зближувало між собою двоє сусідніх дерев; орудуючи гострою сокирою зі світла й тіні, воно відтинало у кожного з них півстовбура та половину галуззя і, сплітаючи позосталі половини, обертало їх то в єдиний тіньовий стовп, обмежований сонячним тереном, то в єдиний світловий привид, чиї штучні, хисткі контури були оплетені сіткою чорної тіні. Коли сонячний парус позолочував верхи, здавалося, ніби, скупані в іскряній вільгості, вони одні тримаються на поверхні рідкого смарагдового повітря, куди весь гай поринав, як у море. Бо дерева і далі жили своїм життям, і якщо вони пооблітали, їхнє життя лишало ще яскравіше на покрівцях зеленого оксамиту, накинутих на стовбури або на білій емалі кругленьких, як сонце та місяць у «Творінні» Мікеланджело, куль омели, залізлої на верхівлі тополь. Оскільки дерева завдяки своєрідному щепленню стільки літ хоч-не-хоч уживалися з жінками, то вони викликали в моїй свідомості образ дріади, прудконогої світської красуні у барвистому уборі, яку вони отінюють своїм гіллям, щоб і вона відчула потугу осени; вони наводили мені на пам'ять щасливу пору моєї довірливої юности, коли я гнав у ці місця, де під кронами — цими моїми випадковими спільниками — тимчасово втілювалися дива жіночої елеґантности. Пориванням до краси переповнювали мою душу ялинки й акації Булонського лісу, і тому вони хвилювали мене далеко дужче, ніж каштани та бузок Тріанону, на які я йшов помилуватися, але краса жила в мені самому, а не в пам'ятках тієї чи іншої доби, не в творах мистецтва, не в святині Любови, з приходом якої лежали купи золотого листя. Я добрався до берега озера, вийшов до Голубиного тиру. Колись ідеал гожости пов'язувався у мене з високою вікторією, з сухорлявими кіньми, злими і легкими, як оси, з очима, налитими кров'ю, як у лютих румаків Діомедових, і тепер мені закортіло побачити знову те, що я колись любив, закортіло не менше, ніж тоді, як я бігав багато років тому на ці самі шляхи; я хотів, щоб перед моїми очима знов пролетів кремезний візничий пані Сванн, під дозором маленького грума, гладкого, наче барильце, з дитинним личком святого Юрія, який пробував укоськати розімчаних коней з крицевими крилами, якими вони злякано били. Гай-гай! Нині там снували тільки авта, керовані вусатими шоферами, біля яких засідали росляві виїзні лакеї. Прагнучи перевірити, чи все ще гарні дамські капелюшки, такі низенькі, що здавалися на голові віночками, тобто чи настільки вони гарні, як уявлялися очам моєї пам'яти, я жадав глянути на них очима тілесними. Всі капелюшки були тепер величезні, з плодами, з квітами і всілякими пташками. Замість гарного одягу, в якому пані Сванн виглядала королевою, — якісь греко-саксонські туніки зі згортками, як на танагрських статуетках, та ганчірки з ліберті в стилі Директорії, розмальовані, наче ті шпалери, квітами. На головах у чоловіків, які могли б гуляти з пані Сванн Алеєю королеви Марґарити, я не бачив циліндрів чи інших якихось капелюхів. Вони ходили простоволосі. Не ймучи цим новим статистам віри, я на кін їх не випускав, я не міг надати їм єдносте, цупкости, життєвосте; розрізнені, випадкові, неживі, вони були позбавлені навіть складників краси, з яких мої очі могли колись щось скомпонувати. У гожість цих пересічних жінок я не вірив, їхні туалети видавалися мені непоказними. А коли втрачаєш віру, то щоб заличкувати наше безсилля вдмухнути живого духа в нові явища, цю віру замінює і вгніжджається з новою силою фетишистська прихильність до колишнього, яке раніш оживляла наша віра, немовби якраз у колишньому, а не в нас самих горіла божественна іскра і наше теперішнє безвір'я має зовнішню причину — смерть богів!