«Який жах! — сказав я собі. — Невже ці авта такі елегантні, як колишні виїзди? Може, я зістарився, але я не житець на світі, де жінки наступають собі на сукні, не знати з чого пошиті. Чого ради приходити під ці дерева, якщо тепер не зосталося й сліду від тих, що збиралися під їхнім червоним листям, якщо вульгарність і шал заступили все те чарівне, чому це листя було за оправу? Який жах!» Що мене втішає нині, коли гожосте більше нема, — то це спомини про жінок, яких я знав раніше. Але чи здатні ті люди, які дивляться на цих страхопудів у капелюшках, обернених у пташарню чи овочевий сад, чи здатні вони бодай відчути, яким дивом була ця пані Сванн у простій бузковій наколці чи в капелюшку з одним-однісіньким ірисом, прикріпленим сторч? Чи міг би я передати, яке хвилювання охопило мене зимового ранку, коли я, спіткавши пішу пані Сванн у котиковому пальті, у скромному беретикові з двома ножеподібними пір'їнами куріпки, враз відчув кімнатне тепло, яким пашіло від неї, і відчував його завдяки пом'ятій китичці фіалок у неї на грудях, живе, блакитне квітування яких на тлі сірого неба, в морозяному повітрі, серед голих дерев мало ще й той чар, що обрало пору та погоду тільки як рамку для себе і жило в людській атмосфері, в атмосфері цієї жінки; той самий чар, що й квіти у вазонах та жардиньєрках її вітальні, біля пломінкого коминка, перед обіпнутою шовком канапою, квіти, що дивилися на віхолу за вікнами? Зрештою я б не вдовольнився, якби нині одягалися, як раніше. Скориставшись із злютованосте частин спогадів, так надійно скріплених нашою пам'яттю, що відкинути щось чи знехтувати годі, я хотів би надвечір чаювати в однієї з цих жінок у салоні, помальованому натемно, як салон пані Сванн (у тому році, яким завершується перша частина цієї оповіді), де листопадовим смерком мерехтіли б червоно-жовті вогні, де б жахтіла кривава заграва, де б палало рожеве і біле полум'я хризантем і де б я знов не зумів розібратися в своїх почуттях, як (це виявилося пізніше) не умів розбиратися постійно. Але тепер, ці хвилини, хоча я й не доп'явся свого, здалися б мені чарівними. Я хотів би, щоб вони повторилися, як мені вони запам'яталися. Гай-гай! Нині були тільки покої в стилі Людовіка XVI, геть білі, заставлені блакитними гортензіями. До того ж парижани стали повертатися куди пізніше. Пані Сванн — якби я попросив її відтворити для мене все, з чого склався мій спомин, пов'язаний з роком, що вже канув у вічність і на який мені не вільно обернутися; з чого виникло моє бажання, таке ж нездійсненне, як і щастя, до якого вона колись марно поривалася, — пані Сванн відповіла б мені з якогось замку, що повернеться не раніше лютого, коли хризантеми уже одцвітуть. І ще я потребував, щоб це були ті самі жінки, чиї туалети так мене цікавили, бо в той час, коли я ще вірив, моя уява наділила кожну з них одрубною індивідуальністю і оточувала їх легендою. Гай-гай! В Алеї акацій — миртовій алеї — я побачив декого з них, зістарених, обернутих на страшні тіні того, чим вони були колись, побачив цих приблуд, марних шукачок у Вергілієвих гаях. Вони давно вже порозбігалися, а я довго ще даремно волав до безлюдних стежок. Сонце сховалося за хмарою. Природа знову брала владу над лісом, і думка, що це Єлисейський Сад Жінки, звідти відлетіла; над іграшковим млином справжнє небо було сіре; вітер морщив Велике озеро як усяке озеро; великі птахи пролітали через Булонський ліс як через усякий ліс, і з проразливими криками сідали одна по одній на розкидисті дуби, друїдичні корони і додонська велич яких ніби звістували про безлюдицю позбавленого свого призначення лісу і допомагали мені краще зглибити марність моїх намагань відшукати в довкіллі образки, бережені пам'яттю: тому, що ти знайдеш, завжди бракуватиме чарів, уділюваних самою пам'яттю, і воно буде неприступне для чуттєвого сприйняття. Того світу, який я знав, більше не існувало. Якби пані Сванн з'явилася тут бодай трошечки не такою, якою вона була, і в інший час, то змінилася б і Алея. Знайомі місця — це всього лишень простір, на якому ми розташовуємо їх як нам заманеться. Це всього лишень тоненька верства поєднаних між собою вражень, з якої вистелене наше минуле; спогад про якийсь образ — це лише жаль про певну мить, і будинки, дороги, алеї такі самі, на жаль, зникомі, як і роки.