— Пузашка чи не пузашка — дарма, але я знаю пляшки зовсім іншого розливу, — підхопила жваво Флора, побачивши нагоду й собі подякувати Сваннові, адже він підніс їй та сестрі ящик асті. Селіна зайшлася сміхом. Сванн збентежився, потім повів далі:
— «Не знаю, що це було, недбалість чи каверза, — пише Сен-Сімон, — але Молевр'є надумав подати руку моїм дітям. Я це помітив учасно й перешкодив».
Дідусь аж умлівав перед виразом «недбалість чи каверза», проте панні Селіні ймення Сен-Сімона — письменника! — повернуло слух, і вона обурилася:
— Що таке? Як можна цим захоплюватися? Гарно, що й казати! І як, власне, це розуміти? Невже одна людина гірша від іншої? Чи не все одно, дюк вона чи конюх, якщо має розум і серце? Гарний вихователь був з вашого Сен-Сімона, якщо він заборонив дітям потискати руку чесним людям! Жах, та й годі! На'кий біс ви все це цитуєте?
Тут дідусь, побачивши, що за такої обструкції Сванн не захоче розповідати цікаві історії, сердито прожебонів мамі:
— Нагадай твій улюблений вірш, од нього мені легшає на душі. Ага! «Так можна, Господи, і цноту зненавидіть!» Сказано, як в око вліплено!
Я не відривав очей од матері, знав, що досидіти до кінця вечері мені не дозволять і що, боячись розсердити тата, мама не дасть мені поцілувати її кілька разів, як цілував я її в спальні. Тим-то й надумав, перш ніж почнуть гості вечеряти й надійде час прощатися, загодя взяти з цього короткого й легкого поцілунку все, що в моїй спромозі, облюбувати місце на щоці, до якого припаду губами, подумки підготуватись, уявити собі початок цілування, щоб уже потім, як мама присвятить мені хвильку, впитися тим, як мої губи торкаються її щоки; так маляр, обмежений коротким сеансом, заздалегідь готує палітру й з голови, покладаючись на ескізи, робить усе, щоб якнайдовше обійтися без натурниці.
Але ще перед дзвінком до вечері мій дідусь допустився незумисної жорстокости.
— Хлопець якийсь наче зморений, — заявив він, — хай іде спати. Сьогодні вечеря запізнилася.
Батько звичайно не вимагав од мене, як бабуся та мати, суворо дотримувати режиму, але тут і він сказав:
— Ану, гайда спати!
Я потягся поцілувати маму, аж це подзвонили вечеряти.
— Та ні, дай мамі спокій, вічно ці телячі ніжності. Скажіть одне одному «на добраніч», та й годі. Гайда, гайда!
Тож я мусив піти без соборування, довелося долати кожен східець, так би мовити, «згнітивши серце», бо серце рвалося назад до мами, яка не поцілувала мене і, отже, не відпустила серце йти вкупі зі мною. Ці ненависні приступки, якими я завжди піднімався невесело, тхнули лаком, і їхній дух вигострював ту гризоту, якої я зазнавав щовечора, — робив її, мабуть, ще пекучішою для моєї вразливої вдачі, бо перебороти її мій розум не міг, оскільки тут винен був нюх.
Коли ми ще спимо й зубний біль сприймаємо у вигляді молодої дівчини, яку силкуємося двісті разів поспіль витягти з води, або у вигляді Мольєрового вірша, який товчемо безупинно, то яка велика полегкість приходить до нас, коли прокидаємось і вольовим зусиллям розуму зриваємо з думки про зубний біль геройські або ритмізовані ризи! Я відчував щось зовсім зворотне такій полегкости, і на думку, що треба підніматися сходами, журба огортала мене куди швидше, майже блискавично, підступно й воднораз навально, адже я вдихав дух лаку цих сходів, а вдихання набагато отруйніше, ніж проникнення через мозок. Опинившись у кімнаті, я мусив наглухо замкнутися, зачинити віконниці, викопати собі могилу, відгорнувши ковдри, і надіти саван у вигляді нічної сорочки. Але перш ніж поховати себе в залізному ліжку, яке мені поставили, бо влітку робилося задушно під репсовою запоною, що спадала з великого ліжка, я збунтувався, вдавсь до підступу смертника. Написав мамі цидулку, благаючи прийти до мене у важливій справі, яку я не можу довірити паперу. Я неабияк потерпав, що Франсуаза, бабусина куховарка, приставлена до мене в Комбре, відмовиться передати цидулку. Мене гризла думка, що моє прохання здасться їй таким же диким, як для капельдинера — вручити акторові листа на сцені під час вистави.