Пора вже сказати, що роман Прустів належним чином не зрозуміти без урахування тих глибинних змін, що відбулися на рубежі XIX і XX сторіч у світосприйнятті й методології мислення, в тому числі художнього. Завершилася доба всевладдя розуму в інтелектуальному житті Європи та віри в можливість раціонального пізнання та впорядкування буття. Ця віра ґрунтувалася на постулаті тотожности буття і мислення, на певності в тому, що структури свідомосте ідентичні структурам буття. Розчарування в його раціональному пізнанні породжує іншу інтенційність — до сфер підсвідомого, досвідомого, безсвідомого. На зміну «філософії розуму», яка домінувала в попередню добу, приходить «філософія життя», яка проголошує субстанційність життя і трактує його як ірраціональну стихію, що не піддається раціональному осягненню (Ф. Ніцше, А. Берґсон, В. Дільтей, Г. Зіммель та інші). Ця філософія мала величезний вплив на літературу кінця XIX й першої третини XX ст., на письменників «покоління Пруста» від Р. Роллана й Т. Манна до М. Горького й В. Винниченка.
Безпосередньо на Пруста великий вплив справила філософія інтуїтивізму Берґсона, якого письменник знав з юних літ і з яким перебував у родинних зв'язках. У Сорбонні він слухав лекції Берґсона, які стали одним із чинників, що формували його світогляд. Згодом, уже в процесі написання «У пошуках утраченого часу», Пруст читав його праці й захоплювався ними, що відбилося й у творі. Безперечно, в образі Берготта, який є одним з улюблених авторів і наставників Марселя в його вихованні як митця, втілилися певні Бергсонові риси.
За концепціями цього філософа, розум не здатен проникнути в потаємність життя як вітальної стихії, в його спонтанну тяглість і органічність, цей поріг переступає лише інтуїція, уможливлюючи безпосереднє осягнення його сутносте, тоді як розум уловлює його поверхневі й застиглі елементи, виходячи з готових схем і прикладаючи їх до живої вітальної стихії. У своєму «Вступі до метафізики» Берґсон писав, формулюючи основний постулат своєї філософії: «Існує одна дійсність, яку всі ми розуміємо із середини, розуміємо інтуїтивно, а не аналітично. Це наша особа у своєму часовому перебігу. Це наше «я», що триває. Можемо інтелектуально не співпереживати якусь річ, але завжди певним чином співпереживаємо самих себе». Розрізняючи два типи пам'яти, інтелектуально-аналітичну й інтуїтивну, Берґсон саме другу вважає за креативну силу, яка найповніше виявляється в мистецтві, бо воно найбільшою мірою їй іманентне.
І в Прустовім романі саме інтуїтивна пам'ять виступає креативною силою, вона оживляє пережите, «втрачений час» і творить із нього нову, художню реальність. Спонтанне пробудження цієї пам'яти та її функціювання з хрестоматійною наочністю описано у першій частині твору, в знаменитому епізоді з липовим чаєм та тістечками-мадленками. Одного похмурого зимового дня у пригніченому душевному стані Марсель (персонаж-оповідач носить те саме ім'я, що й автор) завітав до матері, яка почастувала його згаданим чаєм із мадленками. Тільки-но напій торкнувся піднебіння оповідача, як його охопило радісне піднесення, «невмотивоване раювання». Збудилася інтуїтивна пам'ять і ожив уже далекий час, виринули в їхній чуттєво-емоційній наповненості образи й картини дитинства: «…всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями, все, що наділене формою і ядерне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю».
Але увага Прустова спрямовувалася не тільки на відтворення спонтанного потоку пам'яти, на імпресіоністичні замальовки плину митей, як це маємо, скажімо, у романах Вірджінії Вулф, — не менш істотним об'єктом є для нього також предметно-чуттєва наповненість кожного відтинку часу, що постає у щедро деталізованій конкретності. Для нього, як він сам про це пише, «година — це не тільки відтинок часу, це ваза, наповнена запахами, барвами, звуками, рельєф і атмосфера», і все це відтворюється в локальному колориті із пластичною виразністю. Можна сказати, що у нього кожна година — це та сама філіжанка чаю, з якої виринув «весь Комбре».