Я чув, як у сусідній кімнаті стиха розмовляла сама з собою стара тітка Леонія. Вона завжди говорила ледь чутно, їй увижалося, ніби в голові в неї щось робиться, колотиться і, якщо вона говоритиме гучніше, те щось зрушиться з місця. Та навіть коли була в кімнаті сама, вона надовго не замовкала, переконана, що говорити — добре для грудей, це розганяє кров і запобігає ядусі й спазмам. При цьому, живучи бездіяльно, стара найменшим своїм чуттям надавала світової ваги, обдаровувала їх рухливістю, через це таїти їх у собі не вміла. Тим-то, не маючи співрозмовника, якому могла звіритися, тітка розповідала про них самій собі, і цей безперервний монолог зробився для неї єдиною формою діяльносте. На жаль, призвичаївшись думати вголос, вона не завжди зважала, чи нема кого в суміжній кімнаті, і я часто чув, як умовляє сама себе: «Слід добре затямити, що я не спала». (Вона доводила всім, що на неї напали нічниці, і ми мусили при розмові їй егекати: так Франсуаза вранці не приходила «будити» її, а «вступала» до неї; коли тітці кортіло передрімати вдень, то казала, що їй хочеться «подумати» або «відпочити», а коли в неї прохоплювалось «Я прокинулася від…» або «Мені снилося, що…», вона шарілась і відразу ж поправлялася.)
За хвильку я входив почоломкатися з тіткою. Франсуаза запарювала чай. Якщо ж тітка почувала збудження, то вимагала замість чаю зготувати липового відвару, і тоді це був уже мій клопіт: натрусити з пакуночка, купленого в аптеці, липового цвіту на тарілку, а потім усипати його в окріп. Засушені листочки поперепліталися між собою в химерне мереживо, крізь яке просвічували бліді квіточки, ніби в мальовничому неладі перевиті художником. Покоцюрблене сушиво набуло вигляду всякої всячини: прозорого мушиного крильця, білого споду етикетки, трояндової пелюстки, але все це перетовклося, перемололось, позмотувалося, ніби було заготовлене для кубельця. Уроче марнотратство аптекаря ховало силу-силенну зайвих дрібничок, яким, звичайно, за фабричного виготовлення, не вціліти. І як утішно буває натрапити в книжці на знайоме ймення, так приємно було думати, що це все-таки суцвіття справжньої липи, подібної до тих, які росли на Вокзальній, змінилося ж воно саме тому, що не штучне, а живе, тільки зістарілося. А що кожна нова його властивість була тільки перетворенням колишньої, то в дрібненьких сірих кульках я вбачав нерозквітлі пуп'янки; але саме легкий місячно-рожевий блиск квітів, який вирізняв їх у крихких заростях стеблин, звідки вони схилялися золотавими рожами, і відокремлював частину дерева, обсипану цвітом, від «необсипаної», — так промінь світла, падаючи на мур, виявляє сліди стертої фрески, — показував мені найліпше, що ті пелюстки, перш ніж наповнити своїм цвітом пакуночок, наповнювали духом літні вечори. Це рожеве полум'я свічки — то була ще їхня барва, полум'я, щоправда, вже пригасле, прибите, вони доживали, як запалена свічка; це були квіткові сутінки. Незабаром тітка вже вмочала мадленку в гарячий відвар, смакуючи її запах опалого листя або прив'ялої квітки, і коли тістечко розм'якло, давала шматочок мені.
З одного боку тітчиного ліжка стояв великий жовтий комод цитринового дерева й стіл, який правив їй і за аптечку, й за вівтар, де біля статуетки Богоматері та пляшки віші-селестену лежали молитовники й лікарняні рецепти, все, що треба, аби дотримувати, лишаючись у постелі, й закону, й дієта, не пропустити ні прийому пепсину, ні вечірні. Ліжко присунули до вікна, отож вулиця була в тітки Леонії перед очима, тітка знічев'я, як ті перські принц ч, від рання до смеркання читала на цій вулиці завжди одну й ту саму вікопомну комбрейську хроніку, щоб потім обговорювати її з Франсуазою.