Не минало й п'яти хвилин, як тітка мене вже виряджала, боячись, коли б я її не втомив. Наставляла під мої губи своє страдницьке чоло, бліде й змарніле, на яке цієї ранньої години ще не були накладені фальшиві буклі й крізь які, наче колючки тернового вінця чи пацьорки рожанця, просвічувала арматура.
— Гаразд, любий хлопчику, йди, — мовила вона, — готуйся до обідні. Якщо тобі трапиться внизу Франсуаза, перекажи їй, щоб не пустувала з вами надто довго, хай боржій іде сюди — без неї мені як без рук.
Власне, Франсуаза багато літ служила в тітки й тоді ще не здогадувалася, що скоро зовсім перейде до нас, але, поки ми тут гостювали, вона про тітку не дуже дбала. За мого раннього дитинства, коли ми ще не їздили до Комбре й тітка Леонія проводила зиму в Парижі, в моєї матері, я знав Франсуазу так погано, що на Новий рік мама, перш ніж зайти до тітки Леонії, тицяла мені в руку п'ятифранковик і застерігала:
— Тільки не переплутай. Не поспішай давати, поки я скажу: «День добрий, Франсуазо» й при цьому торкнуся твого плеча.
Заледве ми входили в темні тітчині сіни, як у затінку під брижами сліпучо-бїлого очіпка, цупкого й такого тендітного, ніби льодяник, концентричними колами розпливалась усмішка запобігливої вдячности. Це Франсуаза завмерла нерухомо в рамі дверей до коридора, наче статуя святої в ніші. Коли очі освоювалися з цією церковною сутінню, можна було розпізнати на її личку безкорисливу любов до роду людського і розчулену пошану до вищих верств, яку викликала в найкращих закамарках її серця спо чанка на коляду.
Мама боляче щипала мене за руку й голосно казала: «День добрий, Франсуазо!»
На цей знак пальці мої розтулялись, і рука, хай і сором'язливо, але тяглася по грошину. Але відтоді як ми внадились їздити до Комбре, я зійшовся найближче саме з Франсуазою. Ми стали її улюбленцями, вона, принаймні перші роки, перейнялася до нас не тільки такою самою глибокою, як до тітки, пошаною, а ще й щирою симпатією, бо ми не просто сподобилися бути родичами (до тих незримих зв'язків, якими свояків злютовує кров, Франсуаза ставилася не менш побожно, ніж давньогрецькі трагіки). Ми зачаровували її ще й тим, що не були постійними панами. Як радо зустрічала вона нас, коли ми приїздили перед Великоднем, і побивалася, мовляв, теплінь ще не прийшла, бо в день нашого приїзду часто дмухав крижаний вітер, а мама розпитувала її про доньку та небожів і чи гарненький у неї онучок, куди збираються його віддати й чи схожий він на свою бабцю.
Але коли гості розходилися, знаючи, що Франсуаза ще тужить за давно померлими батьками, мама заводила мову про них і співчутливо розпитувала про їхнє життя.
Вона здогадалася, що Франсуаза не любить свого зятя Жульєна й що той псує їй радість спілкування з дочкою, бо при ньому годі навіть пощирувати між собою. Ось чому, коли Франсуаза вибиралася до них, за кілька миль од Комбре, мама питала її з посмішкою:
— Правда, Франсуазо, що якби Жульєнові довелося піти кудись і ви з Маргаритою зостались удвох на цілісінький день, було б прикро, але ви б це якось пережили?
А Франсуаза сміялася:
— Пані все наскрізь бачить, пані ще небезпечніша, ніж оті ікс-промені (вона вимовляла «ікс» удавано натужно, з лукавою посмішкою, мовляв, я, така темнота, ввертаю такі вчені слівця), — їх приносили сюди для пані Октав, вони бачать усе, що в тебе в серці.
І Франсуаза зникала, збентежена, що нею так цікавляться, а може, щоб не розплакатися на людях. Це ж уперше 'їй дали відчути солодке хвилювання через те, що її життя, її радощі, її сільські гризоти можуть привертати чиюсь увагу, здатні ще когось, окрім неї самої, веселити чи засмучувати.
Тітка мирилася з тим, що, поки ми гостюємо, Франсуаза не завше в неї під рукою. Вона знала, як мама високо ставить послуги цієї тямовитої роботящої служниці, такої гарнесенької в кухні, о п'ятій ранку, коли на ній сліпучо-білий очіпок із цупкими брижами, ніби зробленими з порцеляни; не менш привабливою була Франсуаза й тоді, коли вибиралась на месу. Вона вдалася тямуща до всього, працьовита, наче той віл, хоч як би себе почувала, за поранням цілковито спокійна, все в неї завжди йшло на лад.
Єдина з тітчиних наймичок, яка, коли мама просила чорної кави або гарячої води, приносила справжній окріп. Франсуаза належала до тієї челяді, яка з першого погляду справляє на сторонніх найневигідніше враження, може, тим, що й не силкується подобатись і не запобігає, оскільки нітрошки не потребує цього влазня, добре знаючи, що господиня радше перестане приймати гостя, ніж розрахує її. Таких особливо шанує хлібодавець, пересвідчившись, на що ті здатні, через те йому байдуже, чи мають його слуги поверховий полір, чи вміють солодко підсюсюкувати, що завжди так приємно вражає гостя, але часто криє безнадійне нікчемство.