Ну, а що можна сказати про апсиду комбрейської церкви? Як же неоковирно вона була зроблена, — їй не тільки бракувало художносте, вона не викликала навіть релігійного пориву! Оскільки перехрестя, на яке виходила апсида церкви, лежало в пониззі, то зовні її масивний мур, у якому не було нічого церковного, зводився на підмурку з нетесаного каменю із наїжаченими гранями. Здавалося, вікна апсиди пробито зависоко, а все разом справляло враження радше муру в'язничного, ніж церковного. І справді, згодом, коли я згадував усі бачені мною славетні апсиди, мені б ніколи не спало на думку зіставляти з ними апсиду комбрейської церкви. Лише одного разу, блукаючи іншим провінційним містечком, звернувши з однієї вулички, я помітив на розтоці трьох провулків старезну високу-превисоку стіну з пробитими в ній нагорі вікнами, таку саму асиметричну на око, як і комбрейська апсида. Й тієї миті я не спитав себе, як питав у Шартрі або Реймсі, чи викликає вона релігійні почуття, а лише несамохіть вигукнув: «Церква!»
Церква Святого Іларія! Така рідна й близька на однойменній вулиці, куди виходили її північні двері! Церква прилягала до двох сусідніх будов — аптеки пана Рапена та дому пані Луазо — так тісно, що між ними не лишалося проміжку: пересічна мешканка Комбре, яка могла мати свій номер на вулиці, якби будинки в Комбре взагалі носили номери. Перед нею, здавалося, міг би зупинятись поштар під час ранкового рознесення листів, вийшовши від пана Рапена й прямуючи до пані Луазо. І все ж між церквою та рештою Комбре пролягала грань, якої моєму розумові годі було переступити.
Підвіконня пані Луазо було заставлене фуксіями, які засвоїли погану звичку розкидати в усіх напрямках свої схилені донизу гілки. Квіточки, розпустившись, насамперед поривались остудити свої лілові повнокровні щічки, сягнувши темного церковного чола. Незважаючи на це фуксії не ставали для мене священними, і хай мої очі не вловлювали проміжку між квітами та почорнілим каменем, до якого вони тулилися, зате розум усвідомлював, що між ними безодня.
Дзвіницю церкви Святого Іларія можна було розпізнати здалеку: її непересічні обриси бовваніли на обрії вже тоді, коли самого Комбре ще не було видно. Помітивши з поїзда, що віз нас на Великодній тиждень з Парижа, як дзвіниця, повертаючи навсібіч залізний когутик флюгера, ширяє на обрії, батько казав нам:
— Лаштуйтеся, приїхали.
І на дорозі однієї з найдальших наших прогулянок у Комбре було таке місце, де стиснута пагорбами дорога нараз вихоплювалася на широку рівнину з перетикою на видноколі. Над ними височів лише гострий шпиль дзвіниці, такий тоненький і рожевий, ніби його відтиснуто нігтем художника, який побажав надати цьому краєвидові, цьому куточку природи щось від мистецтва, єдиний натяк на присутність людини. Наближаючись, ми чимраз краще розрізняли рештки чотирикутної напівзруйнованої вежі, яка стояла поряд із дзвіницею, але була значно нижча за неї. Мене найбільше вражав червонястий похмурий тон каменю, а туманним осіннім ранком руїна, піднесена над сизо-ліловими, барви грозової хмари, виноградниками, здавалася пурпуровою, майже як лоза дикого винограду.
Часто на майдані, коли ми поверталися додому, моя бабуся зупинялася і пропонувала подивитись на дзвіницю. Зі своїх стрільниць, прорізаних попарно в два ряди, з дотриманням тієї пропорції, яка надає краси й гідности не тільки людським обличчям, дзвіниця викидала з себе через рівні проміжки часу зграї ворон, птаство з карканням кружляло над старими руїнами, які не заважали воронячому граю і ніби не помічали його. Та раптом гайвороння здіймало переляканий лемент, наче сиве каміння дихнуло в небо страшним духом. Зборознивши в усіх напрямках фіалковий оксамит вечірнього неба, нечисте птаство нараз утишувалося й пропадало в башті, яка втрачала дотеперішню зловісність і знову робилася гостинною. Деякі птахи заклякли на гострих зубцях, хоча досі, мабуть, ловили на льоту комах, — так чайки, нерухомі, наче рибалки, завмирають на гребенях хвиль.