Те саме можна було сказати й про безталанну посудницю: хіба нашу увагу не привертав її живіт завдяки тягареві, який обважнював його? Так само думка смертенних найчастіше буває звернена до реально відчутної, болісної, темної, утробної сторони смерти, до її споду, саме до тієї її сторони, яку вона їм відкриває, яку брутально дає відчути і яка куди схожіша на тягар, що їх розчавлює, на стиснений віддих, на спрагу, ніж на наше уявлення про смерть.
Очевидно, ці падуанські Чесноти й Вади було вдано вельми правдиво, коли вони здавалися мені так само живими, як вагітна служниця, і якщо та сама уявлялася мені не менш алегоричною, ніж вони. І може, ця непричетність (принаймні позірна) людської душі до цноти, яка діє через людину, має, окрім своєї естетичної вартости, коли не психологічне, то принаймні, як кажуть, фізіономічне підґрунтя. Згодом мені доводилося зустрічати, в монастирях наприклад, справді святе втілення діяльного милосердя, й воно здебільшого мало завзятий, рішучий, незворушний і шорсткий вигляд хірурга. На його обличчі годі було прочитати співчуття, розчулення людським стражданням, страх доторкнутися до болячки; то було лице непривітне, невабливе, але наділене високістю щирої доброти.
Тоді як посудниця, несамохіть возвеличуючи Франсуазу (так Заблуд вияскравлює блискучий тріумф Істини), частувала всіх кавою, про яку мама відгукувалася, що це гаряча водичка, та й годі, а потім носила нам у кімнати окріп (краще сказати — літепло), я простягався в ліжку з книжкою. Кімната старанно берегла свою трепетну прозору свіжість від полудневого сонця, чий блищик усе-таки примудрявся промкнути крізь щілину в прочиненій віконниці золотаві свої крильця й завмирав між рамою та шибкою, в кутку, ніби метелик на квітці. Читати в такому півмороці було важко, відчуття яскравого денного світла давав стукіт, який долинав з вулиці Кюр (це Камю, запевнений Франсуазою, ніби тітка не «відпочиває» й, отже, можна стукати, збивав старі ящики), — стукіт, який відлунював у повітрі, звичному для спекоти, прискав, викрешуючи далеко круг себе криваво-червоні зірки; підпрягалися до цього враження й мухи, влаштувавши мені свій літній концерт камерної музики. Ця музика не створює уявлення про літо, як мелодія людської музики, почута випадково погожого літнього дня, що нагадує потім вам про літо. Мушина музика, пов'язана з літом тісніше, народжена в сонячні дні й воскрешувана завжди лише разом з ними, містячи в собі часточку їхньої сутносте, не тільки відроджує їхній образ у нашій пам'яті, а гарантує, що вони повернуться, гарантує, що справді оживуть, ось тут, довкола, поряд.
Цей холоднавий півморок мансарди був проти яскравого вуличного світла тим самим, чим є тінь щодо сонячного променя, — тобто так само осяйним, і він малював у моїй уяві цілісну картину літа; якби надумав пройтися, я міг би тішитись лише її фрагментами. Отож півморок сприяв моєму відпочинку, який зазнавав (завдяки пригодам, описаним у тих книжках, котрими я тоді зачитувався), подібно до нерухомої п'ятірні, зануреної в водотечу, поштовхи й нуртування потоку життєдіяльносте.
Але навіть коли після давучої спеки хмарилось, коли зривалася буря або налітав шквал, бабуся все-таки вмовляла мене вийти з хати. І я, не згортаючи своєї книжки, й далі читав у садку, під каштаном, за трельяжем обтягненої полотном альтанки, і сидів там схований від очей тих, хто міг завітати до нас у гості.
І хіба мої думки теж не були своєрідним сховком, у глибу якого я зоставався невидимцем, навіть коли спостерігав, що діється навколо? Якщо бачив певну річ, свідомість, що її бачу, відокремлювала мене від неї, оточувала її. тонкою духовною оболонкою, й це не дозволяло мені торкнутися до її матерії. Матерія б здиміла, перш ніж би я встиг до неї сягнути, — так, якщо до мокрого предмета піднести розпечене тіло, воно не зможе доторкнутися до його вологости, позаяк круг предмета завжди утворюється шар опару.