Відповідно в романі, хоч він розповідає про пошуки втраченого часу, насправді маємо справу не з минулим, а з минулим-теперішнім, що існує у віднайдуванні часу. «Нічого немає, крім плину часу? — пише Пруст, підводячи підсумок у кінцевому томі твору: гадаю, є щось куди більше: певні речі, які належать водночас до минулого й теперішносте, і вони найістотніші».
Загалом слід сказати, що в розвідках та есеях про Прустів роман надто багато теоретизування, в якому губляться його важливі аспекти й інтенції. За формою «потік пам'яти», він на тематично-змістовому рівні відзначається рідкісною широтою і багатогранністю, охоплює не лише життя героя-оповідача, а й життя численних персонажів, ба більше — життя французького суспільства кінця XIX — початку XX ст. У загальному континуумі потоку пам'яти даються у романі широко розгорнуті й щедро деталізовані картини життя вищих верств тогочасного французького суспільства, їхнього побуту і звичаїв, ментальносте й психології.
Щоправда, ці картини композиційно не вирізняються автором, не оформляються в завершені сцени — вони вільно плинуть у згаданому потоці, змінюючи одна одну. Та попри це, як не раз зазначалося у науковій літературі, вони своєю ґрунтовністю й точністю нагадують «Людську комедію» Бальзака. У зв'язку з цим відомий французький літературознавець Р. де Буадефр зауважив, що у своєму романі Пруст із такою самою повнотою інформації змальовує агонію суспільства, з якою його апогей змальовував Бальзак. «Світські люди, — констатує цей учений, — які залишили спогади про Пруста, не помітили жорстокости, з якою він їх зобразив, не зрозуміли, що його роман — це по суті сатира на їхній клас і його спосіб життя, де вони постають як люди, зашорені у своїй кастовій писі, підпорядковані до автоматизму її приписам» і нездатні усвідомити свою невідповідність їхньому суспільному статусу. До цього Буадефр додає, що адепти класової теорії, зокрема рядянські критики, могли б знайти в романі Пруста багату поживу, зокрема у тій точності й рельєфності, з якою автор зображає різні суспільні стани та прошарки, їхні «класові відмінності», але їх надто відлякує його «модернізм» (як він ними розуміється).
Очевидно, аж ніяк не випадковість те, що з усіх письменників минулого й сучасносте найбільшу притягальну силу для Пруста мав Бальзак. Творець «Людської комедії» справді був для творця «У пошуках утраченого часу» вічним супутником, він ним захоплювався і нещадно критикував, любив його і обурювався, вчився у нього і заперечував його. Як свідчать сучасники, він знав напам'ять значні уривки із його романів. Згадувана книга «Проти Сент-Бева», яка є своєрідною інтродукцією до «У пошуках утраченого часу», значною мірою переросла у трактат про Бальзака. У зображенні й потрактуванні буржуазно-аристократичного суспільства, розгорнутих у романі Пруста, попри всі відмінності форми виразно відчутна Бальзакова присутність. Та й загальна траєкторія руху роману виявляє типологічну спорідненість із траєкторіями багатьох бальзаківських романів: відштовхування Марселя від буржуазії та буржуазної культури, захоплення аристократією та входження в її світ і подальше розчарування в ній. Хоч Прустів роман розгортається за плином пам'яти, симультанно, тобто зі зміщеннями та зближеннями у часі й просторі, в ньому маємо хронологічний композиційний стержень. Можна сказати, що перша його книга — це дитинство героя-оповідача (зі вставною повістю «Кохання Сванна», яка порушує хронологічну послідовність), друга книга — його юність, третя — молоді роки та входження у вищий світ тощо, аж до завершення життєвого шляху й підведення підсумків у «Віднайденому часі». Однак у компонуванні твору й вираженні його змісту набагато вагоміша роль провідних мотивів, які вільно розвиваються, виникаючи й відходячи у тінь, і співвідносяться за принципом не субординації, а координації, — риса, характерна для літератури модернізму.
Більшість із них означені назвами книг роману: «На Сваннову сторону», «У затінку дівчат-квіток», «Ґермантська сторона», «Содом і Гоморра», «Віднайдений час». Тут вони знаходять своє концентроване вираження, але присутні вони, з різною мірою визначености, і в інших книгах та частинах роману. Це, зокрема, стосується мотивів, які трохи спрощено можна назвати соціопси-хологічними або соціокультурологічними; вони означаються в романі «сторонами», які, власне, є векторами руху героя-оповідача в соціокультурному просторі. Іншими словами, «сторони» у Пруста — не топографічні орієнтири, як вони на емпіричному рівні окреслюються в романі, а різні соціокультурні світи, багатої буржуазії і аристократії, різні уклади й стилі життя, різні ментальності при всьому мімікруванні буржуазії під аристократію. Подібну семантику має і заголовок четвертої книги роману, «Содома і Гоморри», де згадувана «жорстокість» Пруста в зображенні вищого світу сягнула свого апогею.