Я читав у садку, на превеликий подив моєї бабусі в перших, до якої не доходило, чому це я взяв книжку не в неділю, коли заборонено робити щось серйозне й коли сама бабуся відкладала шитво (в будень вона б сказала: «Ти знов читанням бавишся? Адже сьогодні не неділя», бо для неї читання було хлоп'яцтвом і марним гаянням часу). Ну, а тітка Леонія в чеканні на Евлалію теревенила з Франсуазою, казала, ніби оце допіру бачила, як пройшла пані Ґупіль «без парасольки, в шовковій сукні, недавно пошила в Шатодені. Якщо їй доведеться сходити кудись далеко до вечірні, вона як хлющ вимокне».
— Може, може (це означало: а може, й ні), — відказувала Франсуаза, не заперечуючи при цьому й щасливішого розв'язання.
— Ба! — вигукувала тітка, плескаючи себе по лобі. — Згадала: адже я так і не з'ясувала, чи встигла вона на піднесення дарів. Не забути спитати Евлалію!.. Франсуазо, подивіться на цю чорну хмару за дзвіницею і як зловісно освітлені сонцем дахи: ні, цей день без дощу не минеться. Така спека довго не встоїть, ач парить. І що швидше зайде буря, то краще, бо до бурі мій віші не засвоїться, — додала тітка, для якої засвоюваність віші важила куди більше, ніж побоювання, коли б пані Ґупіль не зіпсувала собі сукні.
— Може, може…
— А застукає дощ на площі — там не дуже сховаєшся… Що? Вже третя година? — вигукувала раптом тітка, бліднучи. — В такому разі, вечірня вже почалась, а я забула прийняти пепсин! Тепер мені зрозуміло, чому віші булькає в мене в шлунку.
Вона хапала молитовник у бузковому оксамиті з золотими клямрами, звідти висипалися пожовклого паперу образки, облямовані мережками, які правили за закладки святочних молебнів, ковтала краплі й заходжувалася притьмом читати молитву по молитві, зміст яких їй дещо тьмарила непевність, чи встигне пепсин, зажитий нескоро після віші, наздогнати мінеральну воду й подіяти на шлунок.
— Третя година! Як летить час!
Легкий стукіт у шибку, ніби щось об неї вдарилося, потім рясний обвал чогось легкого, наче хтось сипав з верхнього поверху пісок; відтак це сипке почало розпросторюватися на цілі гони, помалу підладжувалось, уходило в якийсь ритм, робилося біжучим, ляскучим, музичним, незліченним, безкраїм: то був дощ.
— Ну ось, Франсуазо, що я вам казала? Казала, що буде дощ? Чуєте, дзенькнув дзвінок у садку! Підіть подивіться, кого це несе у таку пору.
Повернувшись, Франсуаза повідомила:
— Це пані Амеде. Каже, заманулося прогулятись. А дощ так і періщить.
— Це нітрохи не дивує мене, — мовила тітка Леонія, заводячи очі під лоба. — Я завжди стверджувала, що в неї все не так, як у людей. Не хотілося б мені бути зараз на її місці.
— Пані Амеде робить усе на збитки іншим, — м'яко зауважувала Франсуаза; розмовляючи з челяддю, вона відгукувалася різкіше: пані Амеде, мовляв, трохи «теє».
— Ось уже й відправа звершилась! Не прийде Евлалія, — зітхала тітка. — В таку негоду вона боїться вистромити носа на вулицю.
— Але ще немає п'ятої, пані Октав, зараз тільки половина.
— Тільки половина? А я вже попіднімала фіранки, щоб у кімнаті не було так темно. Пів на п'яту! Тиждень до молитви про благословіння полів! Ох, люба Франсуазо! Мабуть, Господь Бог прогнівився на нас! Та й, сказати по щирості, ми заслужили цього. Як говорив мій сердешний Октав, забули ми Бога, от він нас і карає.
Яскрава червінь заливала тітчині щоки — появлялась Евлалія. На жаль, ледве вона входила, як поверталася Франсуаза й з усмішкою, аби показати, що й вона теж радіє, як зрадіє зараз господиня її повідомленню, промовляла, рубаючи кожне слово, аби тітка бачила, що вона, як належить добрій служниці, достеменно передає, хай і непрямою мовою, те, що зволив переказати гість:
— Його велебність пан кюре буде радий, буде щасливий, якщо пані Октав не відпочиває зараз і зможе його прийняти. Його велебність не бажав би турбувати пані Октав. Його велебність внизу, я провела його до зали.
Насправді візити кюре не приносили тітці аж такої великої втіхи, й ота всерадість, яку Франсуаза вважала за обов'язок напускати на себе щоразу, тільки-но випадало доповідати про нього, майже розминалася з настроєм хворої. Шкодую, що я так мало спілкувавсь із цим чудовим мужем: у мистецтві він нічого не тямив, зате добре знався на етимології. Призвичаєний оповідати почесним парафіянам про церкву (в нього навіть виник задум написати історію комбрейської парафії), кюре стомлював тітку нескінченними поясненнями, причому завжди одними й тими самими. А коли являвсь одночасно з Евлалією, тітці було дуже прикро. Вона не любила, коли гості приходили гуртом, їй хотілося взяти від Евлалії все. Але не запросити кюре не могла, тож коли священик уже підводився прощатись, нишком кивала Евлалії затриматися.