Від усієї церкви вціліла сама крипта, куди Теодор, мабуть, вас водив; решту Жільберт пустив з димом. Він подолав безталанного Карла, розгромив з допомогою Вільгельма Завойовника (кюре вимовляв «Вілельма»), ось чому сюди вчащають англійці. Але йому, очевидно, не пощастило привернути до себе комбрейців, бо ті накинулися на нього, коли виходив з церкви після обідні, й відтяли йому голову. А втім, Теодор має книжечку, — він усім дає її читати, — там ви знайдете подробиці.
Кюре повів далі:
— Що в нашій церкві найцікавіше, так це, звісно, вид із дзвіниці: згори не намилуєшся. Ви вже, звичайно, не при силі, і я не радив би вам сходити на дев'яносто сім приступив угору — це саме половина сходів славетного Міланського собору. Тут і здорова людина вхоркається, тим паче що підніматися треба зігнувшись у дугу, а то накуєш лоба, а одежею доводиться змітати все павутиння на сходах. Та й одягтися слід тепліше, — провадив кюре, не зауваживши, як тітка обурилася на саму думку, що їй довелося б дертись на дзвіницю, — адже там, на верхотурі, стриже вітрюган! Дехто потім розповідав — на качан замерз. А проте в неділю сюди лізуть цілими ватагами, щоб помилуватися на прегарну панораму, і злізають зачаровані. Так ось наступної неділі, якщо утримається година, народ посуне хмарою: буде молитва про благословіння полів. Треба визнати, що вид звідти казковий: кожен межівник у долині неповторний. Ясної пори видко навіть Вернейль. Головне, ви заразом обіймаєте зором усе, що звичайно бачите нарізно, наприклад плесо Вівонни й рови Сент-Ассіз-ле-Комбре, від яких річка відокремлена завісою високих дерев, або, скажімо, усю мережу каналів Жуї-ле-Віконта (Gaudiacus vice comitis[6], як вам, відомо). Коли я потрапляв до Жуї-ле-Віконта, я спершу бачив якийсь один відтинок каналу; щойно повернеш на розі, зирк, — уже інший, а той пропав з очей. Хоч як я поривався подумки їх посплітати, нічого не виходило. Інша річ, коли дивишся з дзвіниці храму Святого Іларія, звідти розгортається загальний вигляд на всю мережу. Тільки саму воду годі розпізнати, таке враження, що місто поділене на частини широкими ущелинами, ніби хлібину покраяли на скиби: скиби відбатовані, але ще не повідвалювались. Аби дістати повну картину, треба бути одночасно на дзвіниці церкви Святого Іларія і в Жуї-ле-Віконті.
Кюре так забив баки тітці, що після його прощального уклону тітка спровадила заодно й Евлалію.
— Маєш, моя добра Евлаліє, — озвалася тітка кволим голосочком, дістаючи грошину з гаманчика, який лежав у неї напохваті, — не забувайте мене в своїх молитвах.
— Що ви, пані Октав, мені воно якось не теє, ви ж добре знаєте, що я не задля цього приходжу сюди! — казала Евлалія, завжди спантеличено й із серцем, ніби вперше потрапляла в подібні тарапати, хоча така реакція не тільки не сердила, а, навпаки, радувала тітку, бо коли Евлалія, беручи грошину, не набурмошувалась, тітка потім казала:
— Не розумію, що таке з Евлалією: я їй дала, скільки даю завжди, а вона нібито чогось невдоволена.
— Як на мене, Евлалії гріх нарікати, — зітхала Франсуаза: всі тітчині подачки їй або її дітям здавалися Франсуазі дріб'язком, зате монетки, які тітка щонеділі тицяла Евлалії (а втім, так крадькома, що Франсуаза ніколи їх не бачила), вона вважала скарбами, безрозумно гайнованими для такої невдячниці. Не можна сказати, щоб Франсуаза зазіхала на ті гроші. Вона тішилася, що тітка живе в статках, вірила, що заможність хазяйки підносить і красить служницю в сторонніх очах і що вона, Франсуаза, славетна й шанована в цілому Комбре, Жуї-ле-Віконті й в усьому довкіллі завдяки численним фермам тітки, частим одвідинам кюре, а також чималій кількості випитих тіткою пляшок мінеральної води віші. Франсуаза скупилася лише тітчиним добром; якби рядила маєтком господині, що було найзаповітнішою її мрією, то оберігала б його від чужих зазіхань з материнською захланністю.
А втім, Франсуаза не дуже побивалася б, якби тітка, чию нестримну гойність добре знала, з душевної доброти щось дарувала, але тільки багатим. Можливо, вона думала: багатий господининих подарунків не потребує, отже на нього не прогріхуєш дурно, що світить тітці в очі з розрахунку. Зрештою приноси людям маєтним, таким, як пані Сазра, пан Сванн, пан Леґранден, пані Ґупіль, людям «такого самого рангу», що й пані Леонія Октав, особам, які «на рівній нозі» з нею, здавалися Франсуазі підложжям того дивовижного й блискучого життя, яке провадять багаті, полюючи, даючи бали та обмінюючись візитами, — це життя розчулювало нашу кухарку. Але де й дівалася Франсуазина щиросердність, коли обдаровані тітчиними щедротами належали до тих, кого Франсуаза називала: «такі самі люди, як я, люди не кращі за мене». Ними вона гордувала найбільше, якщо тільки ті не зверталися до неї «пані Франсуазо» й не підкреслювали своєї меншовартости.