Ми йшли привокзальним бульваром, де стояли найгарніші в містечку будинки. В кожному садку місячне світло, уподіб Гюберові Роберу, розсипало уламки біломармурових сходів, водограїв, прочинених хвірток. Місяць не залишив каменя на камені від поштово-телеґрафної контори. Вціліла лише одна колона, яка, напіврозбита, зберігала красу безсмертної руїни. Я насилу ноги переставляв, засинаючи на ходу; дух розквітлих лип здавався мені віддякою, якої можна допевнитися лише ціною крайньої змори і яка того не варта. Біля нечастих воріт пси, розбуджені нашими самотніми лункими кроками, починали гавкати; цей гавкіт вряди-годи й досі вчувається мені вечорами, а за ним, мабуть, ховається привокзальний бульвар (хоча на місці цього комбрейського бульвару нині розбито публічний сад). Так чи так, а щойно завалують собаки, як я знову, хоч би де був, бачу бульвар, його липи й освітлений місяцем тротуар.
Нараз батько зупинявся й питав маму:
— Де це ми? — Стомлена блуканням, але горда своїм мужем, вона лагідно признавалася, що не має ані найменшого уявлення. Батько знизував плечима й сміявся. Потім, наче діставши її разом із ключем з кишені піджака, кивав на нашу хвіртку, — хвіртка ніби виглядала нас на розі вулиці Святого Духа, навзкрай невідомих шляхів. Мати захоплено вигукувала:
— Ти чудодій!
Потому мені не треба було більше робити жодного кроку: земля йшла за мене в нашому садку, де я почувався зовсім вільно. Звичка підхоплювала мене на руки й несла до ліжка, як малу дитину.
Хоча субота починалася для нас на годину раніше й розлучала тітку Леонію з Франсуазою, дарма що час цього дня минав повільніше, ніж завше, а проте тітка вже з початку тижня нетерпляче дожидала суботи, яка врізноманітнювала життя й давала розвагу, ще приступну її підупалому й підірваному маніями тілу. А все тому, що вона іноді тужила за великими змінами й знала в житті ті радісні години, коли пориваєшся до чогось, коли ті, кому бракує енергії чи уяви, аби самому здобутися на воскресіння, сподіваються від наступної хвилі, від дзвінка листоноші, якоїсь, хай прикрої, новини, сподіваються на хвилювання, навіть на горе; коли вражливість, яку щастя обернуло на забуту в кутку німу арфу, хоче знову забриніти під чиєюсь, хай і брутальною, рукою, здатною порвати її струни; коли воля, яка на превелику силу здобула собі право безперешкодно віддаватися власним пориванням, власним болещам, воліла б кинути віжки до рук якихось владних подій, хай хоч крутих.
Тітчина снага, яка вичерпувалась від найменших зусиль, знову поверталася краплина по краплині, резервуар супокою наповнювавсь довго, отож минали місяці, перш ніж тітка відчувала легке переповнення. Інших це схиляло до дії, ну а тітка не знала, як з того скористатися й що з ним робити.
Подібно тому як бажання замінити пюре картоплею під соусом бешамель поступово породжувалося в неї втіхою, яку їй давало їсти щодня улюблене пюре, — я нітрохи не сумніваюся, що в таких випадках з низки одноманітних днів, за які вона щосили чіплялася, в неї виникало чекання якоїсь домашньої катастрофи, хвилевої, але достатньої на те, щоб штовхнути на одну з тих капітальних змін, спасенність яких для себе тітка Леонія цілком визнавала, але на які доброхіть зроду б не здобулась. Любила нас щиро, щиро б оплакувала, якби ми дожили, наприклад, до такого: вона почуває себе добре, піт її не проймає, та раптом довідується, що в домі пожежа, ми всі загинули, незабаром згорить усе дотла, але сама вона ще встигне врятуватися, навіть не вельми хапаючись, треба тільки встати. Й ось ця звістка поряд із другорядними вигодами, — скажімо, тітка всолоджувалася б довголітньою скорботою втрати, в якій виявлялася б уся її любов до родичів, здивувала б ціле містечко своїм поводженням на нашому похороні; вона сповнена скрухи й знемоги (а проте духом бадьора й загартована), — обіцяла їй куди істотнішу перевагу: пожежа могла б змусити тітку, не гаючи марно часу, не надриваючи душу ваганнями, вирядитися на літо в свою ферму Міруґрен, де був пречудовий мальовничий водоспад.
Таких подій не відбувалося, хоча тітка цілком допускала їх, сидячи на самоті й заглиблюючись у розкладання нескінченних пасьянсів. А тим часом побивалася б з розпуки, якби щось таке зайшло, хай навіть дрібний несподіваний випадок; побивалася б із розпуки на перше слово, яке вістувало про якесь нещастя й переслідувало б нас усе життя: звістка про те, що хтось справді помер, — звістка, яка не має нічого спільного з абстрактними міркуваннями про неминучість смерти. Та позаяк нічого такого не траплялося, тітка Леонія, аби забавити себе, вряди-годи вигадувала якесь жахіття, а потім захоплено стежила, до чого це призведе. З доброго дива вона уявляла, що Франсуаза підкрадає її, і, щоб переконатися в цьому, впіймати її на гарячому, вдавалася до хитрощів. Сидячи самотою, призвичаївшись грати й за себе, й за партнера, тітка незграбно вибріхувалася за Франсуазу, а потім відрізала їй з таким палким обуренням, що коли б хтось із нас випадково входив до неї в такі хвилини, то бачив би, як вона обливається потом, очі палають, а перука з'їхала набакир, оголивши лисий череп.