Мабуть, до Франсуази часом долинали з суміжної кімнати звернені на неї ущипливі рулади, вигадування яких не давало б тітці повної втіхи, якби не вбивалося в плоть, якби вона, бурмочучи їх півголосом, тим самим не надавала їм правдоподібносте.
А втім, навіть цей «театр у ліжку» не завжди вдовольняв тітку, вона хотіла, щоб її вистави розігрувалися в особах. І ось одної неділі всі двері тітчиних кімнат таємничо замикались, і вона звірялася перед Евлалією зі своїми сумнівами щодо чесности Франсуази, нахвалялася здихатись її. Зате іншого разу висловлювала Франсуазі свої підозри в двоєдушности Евлалії, клялася зачинити перед нею двері. По кількох днях вона дихала лихим духом на свою недавню повірницю, прихилялася до зрадниці, а в наступній п'єсі зрадниця та повірниця знову мінялися ролями.
Але навіювання Евлалії були тільки солом'яним вогнем і швидко згасали за браком поживи, оскільки Евлалія не жила під одним дахом із тіткою. Зовсім інакше стояла справа з власними підозрами стосовно Франсуази: тітка постійно відчувала її поряд, ось тільки боялася протягів, тому не зважувалась вилізти з-під ковдри й зійти в кухню, аби перевірити слушність своїх підозр. Помаленьку всі розумові запити тітки Леонії звелися до вгадування того, що в ось цю хвилину робить і що намагається потаїти від неї Франсуаза. Тітка помічала кожен порух м'язів на її обличчі, вгадувала суперечності та бажання, які та нібито тлумила в собі. Показувала, що бачить її наскрізь; черпала садистичну насолоду, змушуючи Франсуазу полотніти від одного тільки натяку, який господиня вгороджувала в самісіньке серце наймички. І найближчої неділі якесь викриття, зроблене Евлалією, — на зразок тих відкриттів, що зненацька освітлюють поле діяльності, про існування якого не здогадувалася новітня наука, бо йшла готовим слідом, — доводило тітці, що вона була ще кращої думки про Франсуазу.
— Ну, Франсуаза повинна вам так дякувати, так дякувати, адже ви подарували їй коляску, — говорила Евлалія.
— Я їй подарувала коляску?! — вигукувала тітка.
— Ой, може, я вклепалася… Дивлюсь, пихата, наче Артабан, їде екіпажем на руссенвільський ринок, то й вирішила, думаю, це пані Октав подарувала їй екіпаж.
Франсуаза й тітка, наче дичина та мисливець, увесь час намагалися перемудрити одна одну. Мама боялася, як би кухарка зрештою не зненавиділа Леонію, бо та витирала об неї ноги. У кожному разі Франсуаза тепер пильно зважувала кожну тітчину шпильку, кожен найменший натяк. Коли їй треба було щось попросити в тітки, довго вагалася, з якого боку до неї підійти. І коли нарешті висловлювала своє прохання, то потай стежила за тіткою, намагаючись із виразу обличчя вгадати, що думає тітка і яка буде її ухвала.
Ось так — усупереч якійсь мистецькій натурі, котра, читаючи мемуари XVII ст. та бажаючи ліпше зрозуміти великого короля, вважає, що найкращий спосіб — це вигадати, ніби він значного коліна, або ж почати листуватися з тим чи тим європейським монархом. Насправді все повертається плечима до того, що ця мистецька натура марно шукає схожости під подібними, й отже, мертвими формами. Лише через те, що сліпо потурала своїм маніям, через те, що знічев'я шаленіла, стара провінціалка, ніколи не помишляючи про Людовіка XIV, приходила до думки, що деспотичні витребеньки її мізерних буднів, пов'язаних з ранковим туалетом, сніданком, пообіднім сном можуть стати в один ряд з тим, що Сен-Сімон узивав механікою версальського життя. Вірила — її мовчанка, тінь доброго гумору чи вередування на обличчі штовхають Франсуазу на такі припущення, які породжувала мовчанка, добрий гумор чи вередування короля, коли простий дворак чи навіть перший вельможа вручав йому на закруті алеї версальського парку всепідданчу супліку.
Якоїсь неділі, коли тітка відпочивала після одночасних відвідин кюре та Евлалії, ми прийшли сказати їй на добраніч, а мама висловила співчуття, мовляв, гості завжди приходять так невдало.
— Я чула, Леоніє, сьогодні вам знову не пощастило, — лагідно сказала вона, — вам укотре довелося приймати всіх ваших друзів гуртом.
— Коли тієї втіхи забагато… — вскочила в слово моя двоюрідна бабуся, котра відтоді, як її донька Леонія заслабла, вважала за свій обов'язок підбадьорювати її і все малювати рожевими фарбами. Але в цю мить утрутився мій батько.