— Я хочу скористатися з того, — почав він, — що вся сім'я в зборі, і дещо повідомити, аби не повторювати кожному зокрема. Я боюсь, чи не затаїв на нас зла пан Леґранден, бо сьогодні вранці привітався зі мною через губу.
Батькової розповіді я не дослухав, бо був разом з ним у церкві й бачив Леґрандена, натомість спустився в кухню з'ясувати, що сьогодні на обід, — це завжди цікавило мене, як декого — газетні новини, і запалювало, як програма святкування. Пан Леґранден вийшов з храму разом із однією місцевою дідичкою, яку ми знали тільки у твар. Коли вони проминали нас не зупиняючись, мій батько вклонився йому приязно, але стримано; пан Леґранден сухо кивнув, зі здивованою міною, ніби нас не впізнав, з тим особливим виразом на обличчі, який спостерігається в людей, котрі не завдають собі клопоту бути ґречними й дивляться на тебе прискаленим оком, наче здалеку пантруючи, і обмежуються недбалим кивком з огляду на твою недоміркуватість.
Пані, яку супроводжував Леґранден, була особа високо-етична й високошанована; шкода й говорити, щоб Леґранден просто тягався з нею й тепер знітивсь, бо ми його застукали; ось чому батько губився в здогадах, чим не догодив панові Леґрандену.
— Дуже прикро було б, — сказав батько, — якби він на нас за щось образився. Серед усіх цих викрохмалених фігур Леґранден у своєму однобортному піджачку та м'якій краватці тримається так вільно, так щиро й просто, й ця його органічність напрочуд приємна.
Але сімейна рада одностайно ухвалила, що батькові все це привиділось або ж Леґранден був чимось перезаклопотаний. Та й батькові побоювання наступного ж дня розвіялися. Повертаючись із далекої прогулянки, ми взріли біля Старого мосту того ж таки Леґрандена, який залишився на свята в Комбре. Він підійшов до нас із простягнутою рукою.
— Ви любите читати, — звернувся до мене, — вам відомий цей вірш Поля Дежардена?
Ліс почорнів, ясніє тільки небо…
Достоту як нині, еге ж? Може, ви Поля Дежардена ніколи не читали? То прочитайте, юначе. Кажуть, він перелицювався в казнодія, але довший час був найчистішим акварелістом…
Хай для вас, мій юний друже, небо завжди ясніє; і навіть та пора, яка для мене приходить тепер, коли ліс уже почорнів, коли вже гусне пітьма, ви, як і я, знаходитимете потіху, дивлячись на небо. — Пан Леґранден дістав з кишені цигарку й довго стояв, утупившись у крайнебо.
— До побачення, друзі! — сказав він раптом і рушив своєю дорогою.
Коли я вступив у кухню довідатися про меню, до обіду вже готувалися повним ходом, і Франсуаза, пануючи над силами природи, які пішли в її помічники, мов у казках, де велетні наймаються за кухарчуків, кришила вугілля, тушкувала картоплю й досмажувала кулінарні шедеври, попередньо приготовлені в великих чанах, казанах, чавунцях, пательнях для риби, мисках для дичини, формах для пундиків, горнятках для вершків і повному наборі каструль усіх розмірів.
Я зупинився біля столу, де посудниця лущила горох, — горошини були вишикувані рядами й підраховані, наче зелені кульки в якійсь грі; одначе я умлівав перед вимоченою в чомусь ультрамариново-рожевому спаржею, головки якої, з фіолетом і синню, вималювані тонким пензликом, непомітно, завдяки якимось неземним веселчастим переливам, переходили в ще вимазані землею, висмикнуті з грядки корінці. Мені здавалося, ці небесні відтінки правлять за ознаку дивних створінь, яким заманулось перекинутися в городину і які крізь маскарадний стрій, що обтягує їхнє смачне дебеле тіло, дозволяють мені розрізнити в цих барвах займистої зорі, у відливах веселки, в згасанні голубих вечірніх тіней їхню коштовну сутність. І сутність цю я вловлював, коли вони потім, упродовж цілої ночі, розігруючи свої поетичні й грубуваті витівки, подібні до Шекспірової феєрії, робили з моєї «нічної вази» запахущу посудину.
Бідолашна Милість Джотто, як охрестив її Сванн, за вказівкою Франсуази, «оббирала» спаржу, накладену горою в кошику, з такою страдницькою міною, ніби зазнавала оце всіх хресних мук; і кожен легесенький блакитний віночок на головці спаржі, над рожевою їхньою тунікою, вимальовувався тонко, зірочка до зірочки, як квітка на фресці в короні і в кошику падуанської Чесноти. І ввесь цей час Франсуаза крутила на рожні курча, засмажуючи його так, як лише вона вміла робити, одного з тих курчат, які розносили по всьому Комбре пахощі її кухарства. Коли вона подавала нам їх на стіл, я починав вірити, що головна риса її вдачі — доброта, оскільки аромат того м'ясива, якому вона вміла надати соковитосте й ніжносте, здавався мені запашистістю однієї з її численних цнот.