— Боже мій! Адже це Франсуаза виглядає нас, твоя тітка, мабуть, хвилюється: припізнилися ми сьогодні.
Не гаючи часу на роздягання, ми квапливо піднімалися до тітки Леонії, щоб заспокоїти й засвідчити, що, всупереч усім її страхам, з нами нічого не стряслося: просто ми ходили на ґермантську сторону, а тітка має знати, що годі розрахувати час, коли вирушаєш у таку прогулянку.
— Ну ось бачите, Франсуазо! — гукала тітка. — А не я вам казала, що вони пішли на ґермантську сторону! Мабуть, добре виголодались! А ваша баранина, певне, пересмажилася. Ну хіба можна приходити так пізно? Отже, ви ходили на Ґермантську сторону?
— Їй-бо, я думала, ви знаєте про це, Леоніє, — відповідала мама. — Мені здавалося, Франсуаза бачила, як ми виходили через садову хвіртку.
Справді, в комбрейських околицях було два кінці для прогулянок, настільки протилежні, що ми виходили з дому через різні двері, залежно від того, в який бік хотіли йти: в бік Мезеґліз-ла-Вінеза, який ще йменували «стороною Сванна», бо шлях тут пролягав повз його садибу, або ж у той бік, де Ґермант. Сказати по щирості, я знав не самий Мезеґліз, а напрямок до нього, не знав і людей, що приїздили в неділю прогулятися до Комбре, людей, яких навіть тітка зовсім не знала і які на тій підставі належали до «людей, мабуть, з Мезеґліза». Що ж до Ґерманта, то я вивчив його краще, але це сталося значно пізніше, й коли Мезеґліз уподовж усієї моєї юності був для мене таким самим недоступним, мов обрій, коли він зоставався, хоч би як далеко ми зайшли, схованим десь поза пагорбами, вже не схожими на комбрейський край, то Ґермант малювався мені радше примрійним, ніж реальним, межею тієї сторони, своєрідним абстрактним географічним терміном, чимось на зразок екватора, полюса, сходу. Тоді попасти в Мезеґліз, рушивши на Ґермант, чи навпаки, здалося б мені таким самим абсурдом, як потрапити на захід, ідучи на схід. Батько завше говорив про мезеґлізьку сторону, мов про найкрасивішу долину, яку він будь-коли бачив, а про Ґермантську сторону, — наче про типове поріччя, і я наділяв їх, уявляючи двома різними сутностями, тією внутрішньою злукою, тією єдністю, які належать лише творінням нашої думки. Найменша часточка кожної з них здавалася мені коштовністю й виражала їхню високу досконалість, тоді як, перш ніж ступити на священний ґрунт котрогось із цих напрямків, ми починали дивитися на прокладені довкола ідеальної рівнини та пречудового поріччя рукотворні дороги не пильніше, ніж завзятий театрал дивиться на вулички, сусідні з театром.
Але ще більше, ніж кілометри, пролеглі між цими двома сторонами, їх ділила відстань між частинами мого мозку, якими я про них думав, щось таке, що не тільки віддаляє, а й роз'єднує і вміщує в різні площини. Рубіж між цими двома сторонами зробився різкішим через те, що ми ніколи не ходили на прогулянку водночас туди й туди, — сьогодні ми йшли на мезеґлізьку сторону, завтра — на ґермантську, і це робило їх непізнавальними одну для одної, так би мовити, замикало далеко одна від одної, в закупорені й не сполучні посудини пообідніх годин.
Збираючись вирушити на мезеґлізьку сторону, не дуже рано й навіть коли небо хмарилось, бо прогулянка мала бути недовга й не заводила нас надто далеко, ми виходили, нібито нам було байдуже, парадними дверима тітчиного дому на вулицю Святого Духа. Нам уклонявся зброяр, ми опускали листи до поштової скриньки, принагідно від імени Франсуази передавали Теодорові, що в нас уже скінчилась олива чи кава, і виходили з міста шляхом, що тягся понад білою загорожею парку пана Сванна. Ще на підході до паркану нас вітав, виходячи назустріч, запах безу. Самі ж безові кущі цікаво вистромлювали з-за штахетів оточені зеленими, свіжими сердечками листя султани з лілового й білого пір'я, блискучого навіть у затінку. Деякі бези, напівприховані будиночком під черепицею, де жив сторож, будиночком, охрещеним домом стрільців, увінчували його Готичний шпиль своїм рожевим мінаретом. Весняні німфи видалися б вульгарними поряд з цими юними гуріями, які наділяли французький сад живими й чистими тонами перських мініатюр. Мені страх як кортіло обвити руками їхній гнучкий стан, пригорнути до себе зірчасті кучерики духмяних головок, але ми йшли не зупиняючись. Після одруження Сванна мої рідні перестали навідуватися в Тансонвіль, і тепер, аби не створилося враження, ніби зазираємо до парку, ми звертали зі шляху, який тягся попід парканом і виводив у чисте поле. Обирали іншу путь до того самого поля, тільки кружну, обхідну, заломлюючи чортові ковбасу. Одного разу дідусь зауважив батькові: