Вряди-годи до екзальтації, породженої самотою, домішувалося ще інше відчуття, і я не знав, якому з них віддати перевагу: це, друге, народжувалося бажанням несподівано побачити селянку й стиснути її в обіймах. Супутня з цим бажанням утіха виникала раптово, коли в моєму мізку роїлися розмаїті думки, отож я не встигав точно визначити, звідки вона, й мені здавалося, ніби це апогей насолоди, спричиненої тими думками.
Я вловлював ще одну звабу в усьому, що зараз уливалося в мою душу: в рожевому відблиску дахівки, в билинках на стіні садівникової хатки, в Руссенвілі, куди мене надило вже давно, в тамтешньому лісі, в дзвіниці сільської церкви, в тому невідомому хвилюванні, завдяки якому всі ці явища робилися ще бажанішими: адже мені здавалось, ніби саме вони й породжують у мені хвилювання і єдина мета цього хвилювання — аби чимскоріш перенести мене до них, надимаючи моє вітрило досі не відомим мені могутнім ходовим вітром.
Прагнення зійтися з жінкою додавало в моїх очах до красот природи щось іще збудливіше, зате чар природи розширював і поглиблював обмежений чар жінки. Мені здавалося, краса дерев є воднораз і її красою, а поцілунок розкриває переді мною душу цих виднокіл, душу Руссенвіля, душу книжок, прочитаних цього року. Таким чином уява черпала нові сили в зіткненні з чуттєвістю, чуттєвість зрошувала всі царини уяви, і моя жага була вже невтоленна. Ось чому — як це буває в хвилини, коли, замріявшись на лоні природи, відкидаєшся од своїх звичок, перестаєш зважати на абстрактні поняття й сповнюєшся глибокою вірою в неповторність місць, де перебуваєш, вірою в те, що вони живуть своїм окремішнім життям, — я бачив у перехожій, до якої рвалося моє серце, не просто представницю якогось спільного типу, типу жінки, але необхідне й природне породження саме цієї землі. Бо в ті часи все, що не було мною, земля та живі істоти, здавалися мені дорогоціннішими, значнішими, більш наділеними реальним життям, ніж це уявляється вже людям уматерілим.
Я не відокремлював землі й живих істот. Я жадав селянку мезеґлізьку чи руссенвільську, рибальчиху-бальбечку так само, як бажав сам Мезеґліз чи Бальбек. Якби міг своєю волею змінити обстановку, розкоші, яких сподівавсь од цих жінок, і вони здалися б мені не такими істинними, я б перестав вірити в них. Зійтися в Парижі із рибальчихою з Бальбека або селянкою з Мезеґліза — це було б для мене все одно, що одержати в дар від когось мушлі, яких ніколи не бачив на морському березі, або папороть, якої не знаходив у лісі. Це означало б забрати в утіхи, яку дала б мені жінка, ті втіхи, посеред яких мені її малювала уява.
Проте тинятися руссенвільськими лісами й не пригорнути селянки було все одно, що не відати, де в цих лісах сховано скарб, не відати, в чому таємниця їхньої краси. Мені ця дівчина уявлялася в сітці тіней, якою її сповивало листя, та й сама вона була начебто місцевою рослиною, але тільки вищого ґатунку, чия будова дозволяє гостріше відчути неповторну самобутність урочища. Повірити в це мені було просто, як і в те, що її пестощі теж були б своєрідні й завдали б мені втіхи, якої не засмакувати з іншою жінкою. Таж і я довго не виходив з того віку, коли цю втіху ми ще не відділяємо від усіх тих жінок, з якими її зазнали, ще не звівши до спільного поняття, що дозволяє розглядати жінку як мінливе знаряддя завжди однакової втіхи. В цих літах та втіха не є навіть чимось окремішнім, відрубним, кінцевою метою нашого знайомства з жінкою, причиною її вістового — бентеги. Ми навіть не маримо про неї, як звичайно марять про близьку насолоду, ми ладні звернути все на жіночу звабу, бо за себе не думаємо, думаємо лише про те, як вийти за межі свого «я». Невиразно передбачувана, незнищенна, затамована, ця втіха в мить, коли її скуштовуємо, здатна доводити розкоші від ніжних зорів, од поцілунків тієї, що нині при нас, до такої нестями, аж вона стає чимось на зразок екстатичної вдячности нашій подрузі за доброту серця та зворушливу прихильність, яку вона нам довела і яку вимірюємо її благодіяннями, тим щастям, яким ущедрила нас.
Еге, даремно я благав донжон руссенвільського замку послати мені назустріч якусь сільську дівчину. Я звертався до нього як до єдиного повірника моїх перших прагнень, коли з мансарди нашого комбрейського дому, з напахченої ірисом кімнатки, я бачив тільки цю вежу в чотирикутнику прочиненого вікна, зазнаючи героїчних вагань мандрівника-першопрохідця або кандидата на самогубці й, знемагаючи, торував у собі самому нову дорогу, — дорогу, як мені здавалося, смерти, торував доти, доки на листі перевислої до мене дикої смородини проступав такий собі природний слід, схожий на слід слимака.