За Прустом, кохання втілює в собі притаманну нам «жахливу потребу в людській істоті», виходу за межі свого «я» (бувають хвилини, коли відчуваєш потребу вийти за межі своєї особистости й побувати в гостях у чужої душі). Але все те, за що ми любимо жінку, вноситься нами самими в її образ; те, що у вставній повісті сталося зі Сванном і могло ще виглядати як індивідуальний випадок, у подальших книгах твору, у філософсько-ліричних Марселевих медитаціях набуває обрисів якоїсь універсальної і майже фатальної закономірности. «Я із самого себе добував усю своєрідність, усі неповторні особливості коханої істоти, все те, що робило її необхідною для мого щастя», — підсумовує Марсель історію своїх складних і болісних стосунків з Альбертиною. Причина і в ірраціональності людської природи, у тому, що її емоції і пристрасті не вкладаються в жодні засади й приписи і не піддаються раціональному розумінню й логіці. Справжня любов до Альбертини пробуджується у Марселя тоді, коли він назавжди її втрачає, з чого автор робить меланхолійний висновок, що по-справжньому ми здатні любити або те, чого ще не маємо, або те, що вже безнадійно втрачене.
Але чи не найзначнішою темою роману Пруста є тема мистецтва, яка започатковується у вставній повісті й набуває поглибленої і різнобічної розробки в основному тексті. Ця тема багатоаспектна, тут письменник розвиває свою оригінальну філософію мистецтва, артикулює свою естетико-художню програму, яка синхронно реалізовується у творі, обговорює у широкому діапазоні мистецькі явища, виводячи образи митців, яким належить особливе місце й функції в системі персонажів. Власне «пошуки втраченого часу» транспонуються у сферу мистецтва: наратор ще раз переживає прожите життя («втрачений час»), але уже в мистецтві, і саме в цьому повторному переживанні воно набуває вищого змісту й цінности, стаючи феноменом мистецтва. Мистецтво у трактуванні Пруста є вищою реальністю, тією єдиною реальністю, в якій життя виявляється у його потенційній повноті й істинності, а наша особистість знаходить самовираз, якого не може забезпечити жодна життєдіяльність.
Воднораз, за Прустом, великий митець творить і той світ, який нас оточує, творить тим, що розкриває його по-новому і міняє наше сприйняття. «Був час, — пише Пруст у «Ґермантській стороні», — коли всі речі відразу впізнавалися на картинах Фромантена і не впізнавали їх у Ренуара. Люди зі смаком кажуть нам сьогодні, що Ренуар — великий маляр XVIII ст. Але вони забувають про час і про те, що навіть наприкінці XIX ст. далеко не всі наважувалися визнати Ренуара великим митцем. Аби заслужити таке високе звання, оригінальний маляр чи оригінальний письменник діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар велить нам: «Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами геть-то інакшим і водночас цілком ясним. /…/. Такий ото він, новий, свіжотворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного здвигу, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».
Прустів твір належить до жанрового різновиду романів про митців (Kunstlerroman за німецькою жанровою класифікацією), які в особливо значній кількості з'являлися наприкінці XIX — на початку XX ст., тобто в добу Пруста. Цей поширений мотив дістає в його романі втілення, що вирізняє його як на тлі творів Голсуорсі та Роллана, так і на тлі творів Т. Манна й Джойса. Мотив мистецтва і митця постійно присутній у Прустовім романі, але тільки в останній книзі з усією певністю артикулюється, що йдеться в ньому про становлення митця, що «пошуки втраченого часу» є також пошуками героєм-оповідачем самореалізації в мистецтві. Митці та мистецтво у Пруста — особлива категорія персонажів і особливий світ, виведений за рамки побуту, звичаїв, способу життя суспільної верхівки, на перший погляд витонченого, а по суті своїй дріб'язково-марнотного і якогось напівмеханічного, позбавленого серйозного внутрішнього змісту. В романі виведено образи маляра Ельстіра, композитора Вентейля, письменника Берготта, на яких покладено специфічні функції провідників Марселя у світі мистецтва і його напутників.