Медитації на естетико-художні теми загалом посідають значне місце у Прустовім романі, але найбільше їх у його останній книжці, у «Віднайденому часі». У цьому є своя закономірність, адже тут відбувається самоусвідомлення Марселя як митця і, що важливо констатувати, саме як митця-модерніста. Це не означає, що у «Віднайденому часі» відбувся якийсь злам, — модерністська парадигма закладена в основу роману з першої його книжки, але тут справді «різко посилюється й стає домінантною нота: «справжнє життя, єдине життя — література», «все у свідомості, а не в об'єкті», «митець повинен прислухатися до голосу інстинкту»» (Л. Андреев). З'являється пряма критика й заперечення реалізму, декларація про «брехливість так званого реалістичного мистецтва».
Прустів твір, проте, не варто жорстко замикати у рамках певної художньої системи, як це нерідко робилося. Його, сказати б, творчий метод відзначається широтою, відкритістю різнорідному художньому досвідові минулого й сучасности, яскраво вираженою синтезівною інтенційністю. Найменше він був схильний розміщувати явища мистецтва, в тому числі — ізми, за певною ієрархічною системою, віддаючи перевагу модерним; на його переконання, поступальний рух, прогрес у мистецтві не існує, кожен митець починає спочатку. З давнішого досвіду йому була близька французька моралістична проза XVII ст. і проза герцога Сен-Сімона, що виразно позначилося на його романі, виявившись у пронизуючій його моралізаторській тенденції і схильності до сентенційности вислову. Пруст немало брав у Бальзака й Толстого, у Рескіна, Дж. Еліота, Достоєвського та інших письменників XIX ст., але всі ці елементи та імпульси піддавалися глибокій «переробці» й ставали органічними складниками його художнього світу. Із сучасних йому модерних течій найближчий був Прустові імпресіонізм, який інтенсивно вплинув на його світосприйняття і стиль. Доречно тут згадати, що розсипані в романі малярські й музичні імпровізації на теми творів Ельстіра та Вентейля мають цілковито імпресіоністичний характер, а їхні творці, як уже зазначалося, є напутниками Марселя, alter ego автора, у мистецтві. Але інших модерних течій, серед них і символізму, Пруст не приймав, бо той-таки символізм у своїх основоположних епістемах і поетичних інтенціях не узгоджується із художньою системою творця «У пошуках утраченого часу».
Цей роман належить до великих творів світової літератури, яким притаманний напрочуд оригінальний (у значенні повної ідентичносте) та індивідуально неповторний стиль. Характеризуючи його в загальних рисах, розпочну з особистостей нарації. Як зазначалося, пересвідчившись у неідентичності своїм намірам традиційного типу нарації у «Жані Сантеї», Пруст в епопеї «У пошуках утраченого часу» вдається до іншого її типу, тут наратором виступає герой-оповідач, який, власне, є alter ego автора. Однак це не було повернення до Ich-roman'y з його суб'єктивно-ліричною структурою, який теж має поважну традицію, зокрема в романтичній літературі. Автор «У пошуках утраченого часу» обирає незвідану дорогу, його твір є плином життя у спогаді, але цей плин не звертає на уторовану колію суб'єктивно-ліричної прози. Твір відзначається рідкісною заглибленістю в суб'єктивний світ особистости, проте вираження цього світу, навдивовижу тонке й деталізоване, не є самодостатнім і на ньому твір не замикається. Адже світосприйняття Прустове не було ні «суб'єктивним», ні «об'єктивним», як констатувалося вище, воно було феноменологічним за своїм характером, і саме таким розгортається воно в потоці Марселевої пам'яти — як «феноменологічний універс», як злиття суб'єктивного й об'єктивного, суб'єкта й об'єкта. Письменник обрав форму, де герой-оповідач є центром, що організовує мимовільний плин буття і пропускає його крізь себе як живу вітаїстську стихію, розкриває його зсередини в іманентній цільності.
Роман «У пошуках утраченого часу» має дуже розвинений описовий аспект, що своєю ґрунтовністю і докладністю не поступається описам у романах Бальзака та Золя. Та попри це він не замикається, сказати б, у мікрокосмі життя, в емпірично-побутовій сфері. Вчитуючись у роман, починаєш відкривати в ньому глибинний екзистенційний змістовий шар, константами якого виступають буттєві первні — життя, смерть, час, ерос, мистецтво, які перебувають у складних і неоднозначних взаємозв'язках та взаємодіях. Водночас вони є тими силами, якими на метафізико-екзистенційному рівні чи, певніше, глибині розігрується драма людського буття.