Пан де Шарлюс відійшов з Морелем під приводом з’ясування програми. Барон черпав особливу втіху в тому, щоб, поки Чарлі показував йому ноти, хизуватися перед людьми їхньою таємною близькістю. А я, полишений на самого себе, був зачарований. Хоча дівчат у кланчику можна було полічити на пальцях, натомість на кликані вечори їх запрошувано цілі гурти. Серед них пишалося кілька вродливиць, із числа моїх знайомих. Вони здалека слали мені приязні усмішки. Зала раз по раз квітла гарним усміхом якоїсь юнки. Таке рясне й мигтюче квітування — щира оздоба вечорів — як і днів. Нам залишається упам’ятку якась особлива атмосфера, скрашена трепетом дівочих усмішок.
Читач дуже здивувався б, якби занотував слова, якими пан де Шарлюс перекинувся крадькома з кількома поважними учасниками зібрання. Йдеться про двох дуків, чільного генерала, відомого письменника, відомого лікаря та відомого адвоката. А розмова між ними точилася ось яка: «До слова, чи ви знаєте, що виїзний лакей… ба ні, я маю на увазі отого молодика, який сидить на передку. А про нашу кузину Ґермант ви не чували?» — «Тим часом — нічого». — «Я ось про кого: біля брами стояв білявий молодик, у плюндрах, мені він здався дуже симпатичний. Чемненько так погукав мій повіз. Мені кортіло до нього озватися». — «Так, але, як на мене, він страшенний злюка, та ще й з ним і панькайся; а ви ж любите, щоб раз-два, і в дамках, це не для вас. Зрештою марна затія, один наш приятель ухопив шилом патоки». — «Шкода, у нього тонкий профіль і гарний чуб». — «Ого! Якби ви придивилися ближче, то розчарувалися б. Ні! А ось при буфеті два місяці тому ви побачили б існе диво: гайдамака два метри зросту, шкіра гладесенька, та ще й любить ці речі. Шкода, виїхав до Польщі». — «Далеченько». — «Хто знає, може, вернеться. У житті як на довгій ниві». Кожне світське зібрання в достатньо глибокому перетині нагадує ті вечори, коли лікарі запрошують пацієнтів; хворі ведуть мудрі речі, шануються і нічим не виказують свого божевілля, поки не шепнуть вам на вухо, киваючи на старшого пана: «Ось іде Жанна д’Арк».
«Я вважаю, що наш обов’язок просвітити Мореля, — сказала пані Вердюрен, звертаючись до Брішо. — Я не виступаю проти Шарлюса, навпаки. Він людина дуже мила, а щодо його слави, то, погодьтеся, вона не з тих, що могла б мені зашкодити. Ба я не терплю, коли в нашому кланчику з його застільною бесідою фліртують, коли чоловік десь у куточку править жінці якісь дурниці, ухиляючись від обговорення цікавих тем, але мені нема чого боятися, що з Шарлюсом у мене вийде так само, як зі Сванном, Ельстіром та багатьма іншими. Щодо нього я спокійна, він приходить на мої обіди і, хоч би зустрічався з усіма жінками великого світу, я певна, що загальна розмова не переб’ється фліртом чи шепотінням. Шарлюс це — екстра-клас, я за нього спокійна, він як священик. Аби тільки він не пнувся верховодити над захожими молодиками і баламутити наше ядерце — це ще гірше, ніж коли б він почав мняти ханьки біля жіноти». Пані Вердюрен була щира у своєму поблажливому ставленні до чарлізму. Як і всяка церковна влада, вона лише стереглася, щоб дрібні людські пристрасті не підірвали принципу авторитету, не зашкодили ортодоксії, не спотворили старожитнього кредо, заведеного в її церквиці. «Тоді доводиться показувати зуби, — вела далі вона. — Цей добродій, бачте, не пустив Чарлі грати в якомусь там салоні лише тому, що його самого туди не запрошено. За це він дістане серйозне попередження і, маю надію, — схаменеться, інакше я покажу йому на виступці. Він держить його на налигачі, далебі!» Пані Вердюрен уживала тих самих виразів, яких уживав би майже кожен (бо певні специфічні звороти на специфічну тему при слушній нагоді майже неминуче спадають на пам’ять мовця, переконаного, що він вільно висловлює свою думку, тимчасом як насправді він тільки машинально повторює штамп. «Цей бардадим, цей гренадер від нього ні на крок», — додала вона. Пан Вердюрен підкинув думку, щоб відвести Мореля вбік начебто з метою про щось його запитати. Пані Вердюрен боялася, що той рознервується і почне партолити на концерті. «Краще провести цю екзекуцію потому, як Чарлі виконає свій номер. А то й взагалі відкласти до іншого разу». Звісно, пані Вердюрен розкошувала б, знаючи, що муж відкриває Чарлі очі в суміжному покої, і аж трусилася, так їй цього хотілось, але вона боялася, що в разі провалу спроби замаху Чарлі розгнівається і дасть їй доброго чосу.