Пана де Шарлюса занапастила на цьому вечорі така часта в вищому світі невихованість тих, кого він запросив (а вони вже напливали). Загостили вони сюди з дружніх почуттів до пана де Шарлюса та з цікавосте до цього середовища, тож кожна дукиня йшла просто до барона, ніби господарем був він, і, стоячи за крок від Вердюренів, які все чули, казала: «Покажіть мені матусю Вердюрен. Відрекомендуватися їй, чи обійдеться й так, як, на вашу думку? Маю бодай надію, що вона не вителющить мене в завтрашні газети, а то зі мною розцураються всі близькі. Як? Ота сива жінка? Еге, та вона знає звичай». Почувши розмову про відсутню мадемуазель Вентейль, якась дама вимагала: «А, донька Сонати! Покажіть мені її». Окрім того, здибаючи тут багатьох приятельок, ці пані трималися гуртом, пантрували, світячи іронічними очима, за прибуттям вірних, показували пальцем на химерну фризуру якоїсь особи, фризуру, яка стане модною у світі через кілька років, і бідкалися, що цей салон менше, ніж гадалося, різниться від знайомих їм салонів, зазнаючи розчарування світовців, прибулих до кабаре Брюана в надії, що шансоньє їх закаляє болотом, і зустрінутих ще на вході уклоном замість очікуваного куплету: «Ось пикаті, ось мордаті, ось пискаті, раз, два, три!»
Колись у Бальбеку пан де Шарлюс дотепно брав при мені на жарти маркізу де Воґубер, яка, попри весь свій великий розум, стягла на мужа незарадну лиху напасть потому, як їй спершу неждано пофортунило. Коли цар Теодосій та цариця Євдокія, — маркіз де Воґубер був при них акредитований, — завітали до Парижа, цим разом надовше, і на їхню честь давали щоденні свята, цариця, заприязнена з маркізою де Воґубер, яку вона цілих десять років бачила у своїй столиці, але незнайома ні з дружиною президента Республіки, ні з дружинами міністрів, відвернулася від них, щоб триматися осторонь удвох із послихою. А та, вважаючи своє становище за непохитне (адже маркіз де Вогубер був творцем спілки між царем Теодосієм та Францією), так пишалася прихильністю цариці, що не відчувала, на яку небезпеку себе наражає, і за кілька місяців сталося те, чого не могло довірливому подружжю примаритися і в лихому сні: маркізові де Вогуберові брутально запропоновано піти на заслужений відпочинок. Пан де Шарлюс, коментуючи у приміському потязі неласку друга свого дитинства, дивувався, як така розумна жінка за цих обставин не скористалася зі свого впливу на монаршу пару, щоб та допомогла їй приховати будь-який свій вплив на них і не впрохала їхні величності бути ласкавими з дружиною президента Республіки та з дружинами міністрів, з чого б ті раділи тим дужче, себто тим дужче були б удячні за це Вогуберам, чим більше вони вірили б, що заслужилися на таку ласку стихійно, а не з допомогою Вогуберів. Але хто бачить хиби інших, той, запаморочений успіхами, допускається їх сам. І коли гості пропихалися до барона з віншуваннями та словами подяки, ніби господарем був він, йому не спадало попросити їх озватися добрим словом до пані Вердюрен. І тільки королева Неаполітанська, в чиїх жила текла та сама блакитна кров, що й у жилах її сестер, цісаревої Єлизавети та княгині Алансонської, зайшла в розмову з пані Вердюрен, ніби прибула сюди не так задля музики чи задля пана де Шарлюса, як задля втіхи познайомитися з нею, освідчилася Принципалці в дружніх почуттях, призналася в давньому бажанні зійтися з нею ближче, похвалила опорядження дому, словом, говорила про всяку всячину, ніби завітала до неї з візитою. їй так хотілося, провадила вона, привести свою сестреницю Єлизавету (ту, що збиралася заміж за принца Альберта Бельгійського), шкода, що вона її не взяла! Королева замовкла, лише коли на естраді розташувалися музики і їй показали Мореля. Вона не тішила себе ілюзіями щодо того, чому пан де Шарлюс намагається оточити молодого віртуоза такою хвалою. Але завдяки давезній своїй премудрості, премудрості властительки, чиє коліно було чи не найшляхетніше в усій історії, чи не найдосвідченіше, найскептичніше і найгонористіше, вона вбачала в неминучих вадах людей, надто їй любих, як, скажімо, кузин Шарлюса (він — син дукині Баварської, вона — дочка Баварського дому), їхнє нещастя, і що більше вдячні грішники цінували її моральну підтримку, то приємніше їй було простягати їм руку. Вона знала, як Шарлюс радітиме, що вона відгукнулася на його запрошення. І ось вона, ця геройська жінка, така сама нині добра, як колись одважна, королева-воїтелька, яка вела гарматний вогонь на валах Ґаети, завжди по-лицарському готова брати під свою охорону немічних, побачивши, що пані Вердюрен усі покинули і при ній нікого нема (а що вона сама має бути при королеві, до пані Вердюрен не доходило), намагалася вдавати, ніби для неї, королеви Неаполітанської, центром цього вечора, притягальною силою є пані Вердюрен. Вона все перепрошувала її, що не може залишитися до кінця, бо в неї — хоча вона майже ніде не бувала, — ще один сьогодні вечір, і благала, коли вона почне збиратися, через неї не турбуватися, словом, звільняла пані дому від обов’язків, про які та, зрештою, навіть не здогадувалася.