Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: «Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали». Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, — так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.
Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.