Те, що молода жінка геройським своїм зусиллям явила світові з Вентейля, було, власне, всією його творчістю. Проти цієї п’єси для семи інструментів деякі фрази з сонати, лише які й знала публіка, здавалися такими банальними, що було невтямки, як вони могли колись викликати стільки захвату. Так само ми дивом дивуємося, що впродовж кількох років такі кволенькі речі, як «Романс зірці», «Молитва Єлизавети», доводили на концертах до нестями фанатиків, і вони бурхливо плескали й кричали «біс», тоді як для нас, обізнаних із «Трістаном», «Золотом Райну», «Майстерзінгерами», предмети їхнього захвату були нужденною каліччю. Можливо, ті безбарвні мелодії вже містили, хоча й у мінімальних (і завдяки цьому, може, легше засвоюваних) дозах щось із оригінальносте шедеврів, єдиних, які тепер цінуються, але розуміння яких, можливо, ускладнювалося самою їхньою досконалістю; либонь, тамті мелодії торували їм дорогу в серцях. Так само і з Вентейлем; якби, вмираючи, він залишив — поза певними партіями сонати — лише те, що подужав під той час закінчити, тоді те, що стало вже відомим, проти правдивої його величі було б чимось таким самим благеньким, як, скажімо, Віктор Гюґо, якби він помер, залишивши по собі «Перехід війська короля Йоанна», «Наречену тулумбасника» та «Сару-купальницю» і не написавши «Легенди віків» та «Споглядань»; те, що ми вважаємо за його справжню творчість, залишилося б чисто віртуальним, таким самим невідомим, як світи, неприступні для нашого пізнання, про які ми ніколи не матимемо уявлення.
Зрештою, разючий контраст — отой глибокий зв’язок між генієм (а також талантом, ба навіть цнотою) і бочкою гріхів, у якій — подібно до того, як це було з Вентейлем — він так часто сидить, схований від нескромних очей, — прочитувався, ніби в прозорій алегорії, на самому зібранні гостей, серед яких я опинився по закінченні концерту. Це зібрання, хоча цим разом обмежене салоном пані Вердюрен, скидалося на багатьох інших, чиїх членів не знає широка публіка, а журналісти-філософи, бодай трохи поінформовані, узивають парижанками, панамістками, дрейфусарками, не підозрюючи, що вони так само трапляються і в Петербурзі, Берліні чи Мадриді, ба більше — у кожну добу; справді-бо, якщо товариш міністра красних мистецтв, правдивий шанувальник мистецтва, людина вихована і сноб, кілька дукинь і троє послів із дружинами опинилися цього вечора в пані Вердюрен, то безпосереднім приводом для їхньої присутносте були взаємини пана де Шарлюса і Мореля, взаємини, які збудили в барона бажання, щоб успіхи молодого ідола здобули найширший розголос і він заслужив хрест Легіону; ще одна причина цього зібрання полягала в тім, що дівчина, яка підтримувала з мадемуазель Вентейль не менш підозрілі стосунки, видобула на світло цілу йизку геніальних творів і зчинила такий фурор, що одразу під патронатом міністра освіти оголошено про збір коштів на спорудження пам’ятника Вентейлеві. Зрештою цим творам стали в пригоді як взаємини мадемуазель Вентейль із приятелькою, так і взаємини барона з Чарлі; вони, ті взаємини, правили за позавгородній, найкоротший шлях, завдяки якому світ мав доступитися до цих опусів, не блукаючи манівцями довгого, впертого нерозуміння, а то й цілковитого багаторічного незнання. Щоразу, коли заходить подія, приступна для нікчемного розуму фейлетонного філософа, себто переважно подія політична, фейлетонний філософ переконаний, що у Франції щось перевернулося, що таких вечорів нам не бачати, що ми більше не будемо захоплюватися Ібсеном, Ренаном, Достоєвським, д’Аннунціо, Толстим, Вагнером, Штраусом. Бо газетярі-філософи з двозначних підтекстів офіційних заяв такого штибу черпають аргументи на те, щоб знайти щось «декадентське» у мистецтві, сприйнятому з палким захватом і позначеному крайнім аскетизмом. Але серед найшанованіших у цих фейлетоністів імен не знайдеться імени, яке б у щонайприродніший спосіб не давало б приводу для таких химерних урочистостей, хай навіть їхня химерність не так упадала у вічі й ліпше приховувалася. А на сьогоднішній урочистості брудні елементи, які там швидко знюхалися, вразили мене з іншого погляду; безперечно, я міг легко розкусити їх, мавши змогу завести особисте знайомство з кожним із них; але деякі з них, пов’язані з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, нагадуючи мені про Комбре, водночас нагадували й про Альбертину, тобто про Бальбек: власне, через те, що я бачив колись мадемуазель Вентейль у Монжувені й дізнався про інтимні стосунки її приятельки з Альбертиною, я й мав за хвилю, повернувшись додому, й застати там — замість самотности — Альбертину, що чекала на мене. А ті, що трималися Мореля і пана де Шарлюса, нагадуючи мені про Бальбек (де на донсьєрському пероні я був свідком знайомства цих останніх), про Комбре та про дві його сторони, бо пан де Шарлюс був одним із Ґермантів, графів Комбрейських, які мешкали у Комбре, не маючи там притулку, між небом і землею, як Жільберт Лихий на своєму вітражі, а Морель був, зрештою, син старого камердинера, який познайомив мене з дамою в рожевому і дав мені змогу через кілька років упізнати в ній пані Сванн!