«Хвацько утнули, га?» — спитав пан Вердюрсн у Саньєта. «Мені здається лише, — відповів той, затинаючись, — що Морелева віртуозність трохи знижує почуття, яким пройнятий твір». — «Знижує? Що ви хочете цим сказати?» — як не крикнув Вердюрен, тоді як гості юрмилися кругом, ладні, мов ті леви, розшарпати поваленого супротивника. «Та ні, я не тільки про нього…» — «Нічогісінько не доберу! Що не тільки про нього?» — «Мені… треба… послухати… ще раз, щоб судити доскіпливо». — «Доскіпливо! Та він із глузду зсунувся! — зарепетував пан Вердюрен, схопившись за голову. — Його треба вивести!» — «Я хочу сказати, скласти точний суд… п-певніше сказати… неупереджений… Я хотів сказати, що не можу судити неупереджено». — «А я хочу вам сказати: «Геть!» — нетямлячися з гніва, з вогненними очима, показуючи пальцем на двері, гукнув пан Вердюрен. Саньєт рушив, пишучи ногами мисліте, як сп’яну. Дехто гадав, що його не було запрошено, тому й нагнали. А одна досі з ним приязна дама, якій він ще вчора дав почитати цінну книжку, на завтра, без усякої записки, відіслала її назад, недбало загорнувши в папір, і навіть адресу звеліла написати своєму камердинерові, не бажаючи «завдячувати бодай щось» тому, хто попався уже в неласку ядерця. Та Саньєта, зрештою, вже не обходило це хамство. Не минулого й п’яти хвилин після Вердюренового вибрику, як виїзний лакей прибіг сказати, що Саньєтові стало погано і він упав серед подвір’я. А вечір ще не закінчився. «Дарма, відвезіть його додому», — звелів Принципал, чий «приватний готель», як висловлювався директор бальбецького готелю, перейняв звичай великих готелів, де поспішають сховати померлих наглою смертю, щоб не злякати постояльців, і де тимчасово замикають небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.
Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як вони оце дякували йому. Вишикувалася довга вервечка, але вервечка ця сунула тільки до барона, і він це зауважив, бо похвалився мені трохи згодом: «Після такої артистичної врочистости людей тягне до попа на сповідь, кумедія, та й годі!» Дяка виливалася в широку промову, що дозволяла віншувальникам зоставатися довше з бароном, а ті, хто його ще не повіншував з успіхом його свята, дожидали своєї черги, тупцяючи на місці. Не один муж мав охоту поїхати, але жона, сама снобка, хоч і дукиня, ремствувала: «Ні, ні, хоч би довелося ждати цілу годину, не гоже йти, не подякувавши Паламедові за його клопоти. Тільки він єдиний здатний сьогодні влаштовувати такі свята». Ніхто й гадки не мав підходити до пані Вердюрен, як нікому не спало б відрекомендуватися білетерці в театрі, до якого вельможна дама зібрала б на один вечір усю аристократію. «Кузене, чи були ви вчора в Еліани де Монморенсі?» — поцікавилася пані де Мортемар, охоча продовжити розмову. «О Господи, ні! Я дуже люблю Еліану, але мені невтямки, в чому сенс її запрошень. А втім, я людина обмежена», — додав барон із широким білозубим усміхом, і пані де Мортемар відчула, що вона перша скористується однією з «Паламед», як вона часто користувалася якоюсь із «Оріан». «Два тижні тому я дістав карточку від доброї Еліани. Над небезперечним іменем Монморенсі було ввічливе запрошення: «Кузене, будь так ласкав подумати про мене наступної п’ятниці о пів на десяту». Нижче виднілося двоє не таких чарівних слів: «Чеський квартет». Слова сії здалися мені незрозумілі, у кожному разі, вони не мали ніякого зв’язку з попередньою фразою, як оті листи, де на звороті видно початкові слова іншого листа: «Любий друже!», а далі порожньо: очевидно, відправник чи то з неуважносте, чи то з ощадливосте не взяв нової чвертки. Я дуже люблю Еліану, і я на неї не гніваюся, я просто не звернув уваги на химерні й недоречні слова «чеський квартет», а що в кімнаті у мене панує