Оскільки пан де Шарлюс любив також обмовляти людей одного перед одним, сварити їх і розводити, щоб панувати, то він не міг не додати: «Не покликавши їмость пані Моле, ви позбавили її нагоди сказати: «Не знаю, чому цій Вердюренчисі стукнуло в голову запросити мене. Мені з цими людцями не по дорозі, я їх не знаю». Вона ще торік казала, що ваше сватання їм набридло. Це дуринда, не запрошуйте її. Як той казав, нуль без палички! Вона не псувала вам тут крови лише тому, що тут буваю я. Загалом, — закінчив барон, — вам є за що бути мені вдячним: все вийшло на славу. Не завітала дукиня Ґермантська, та це, може, й на краще. Не тримаймо каменя за пазухою, і наступного разу всетаки про неї не забуваймо; а втім, спробуй про неї не згадати, коли її очі мовби кажуть: «Не забудьте про мене», адже в неї не очі, а дві незабудки. (А я мимоволі подумав: який же міцний мав бути дух Ґермантів, — хоча б з огляду на оці їхні витребеньки — піти чи не піти до когось, — якщо він переважив у дукині навіть страх перед Паламедом.) Після такого фурору, — не вгавав барон, — почнеш, як Бернарден де Сен-П’єр, всюди бачити руку Провидіння. Дукиня де Дюрас була зачарована. Вона просила мене навіть переказати це вам, — додав пан де Шарлюс із притиском, так наче для пані Вердюрен то була найвища честь. Найвища і в її очах малоймовірна, бо барон уважав за потрібне додати: «Ось вам хрест!», підхоплений як на крилах шалом тих людей, яких Юпітер вирішив згубити. — Вона запросила Мореля до себе виступити з тією самою концертною програмою; я хочу навіть поклопотатися, щоб вона закликала пана Вердюрена». Ця ґречність лише щодо мужа була для дружини — чого пан де Шарлюс зовсім не відчував — смертенною образою; відчуваючи за собою право (на підставі чогось на кшталт московського указу, чинного в її кланчику) заборонити виконавцеві без її дозволу грати десь-інде, вона твердо поклала заказати Морелеві брати участь у вечорі дукині де Дюрас.
Баронове безпардонне словоговоріння вже й так дратувало пані Вердюрен, тим паче що вона не любила жодного розвалу в своєму кланчикові. Скільки разів, ще в Ла-Распельєр, слухаючи, як барон, замість підспівувати в дружному клановому хорі, безперестань баляндрасив із Чарлі, вона гукала, показуючи на барона: «Ну й патякало! Ну й патякало! Не рот, а халява!» Але цим разом усе складалося куди гірше. Захоплений своїм балаклійством, пан де Шарлюс не розумів, що, применшуючи ролю пані Вердюрен і заганяючи її в суточки, він роздмухував у ній почуття ненависти, яке було не чим іншим, як своєрідною формою соціальних заздрощів. Пані Вердюрен направду любила своїх завсідників, своїх вірних, вона хотіла, щоб вони були тілом і душею віддані своїй Принципалці. Йдучи на певні поступки, як оті ревнивці, що дають себе ошукувати, але під своїм дахом, ба навіть у себе на очах (тобто, не хочуть, щоб їх ошукували), вона дозволяла чоловікам заводити коханку, навіть коханця, під умовою, що сміття не виноситиметься з її хати, що все зав’язуватиметься й триватиме в затінку серед. Колись її серце кололи пересміювання Одетти зі Сванном, а нині шушукання барона з Морелем; єдине, чим вона могла розважити троюджену душу, було нівечити щастя інших. Баронове щастя давно вже муляло їй очі.