І ось маєш: цей необачний пришвидшував катастрофу, завзявшись урізати владу Принципалки в її власному клані! Вона вже бачила Мореля у світі без себе, під бароновим крилом. Рада була одна: звеліти скрипалеві вибирати між бароном і нею і, користаючи зі свого впливу на Мореля, довести йому свою надзвичайну проникливість з допомогою заздалегідь підлаштованих доносів і власних наклепницьких вигадок. І перше, і друге мало підживляти те, у що схильний був вірити сам Морель і в чому мав твердо переконатися завдяки тенетам, які пані Вердюрен уміла розставляти і в які попадали простаки: таким робом вона намірялася змусити Мореля віддати перевагу їй, а не баронові. Що ж до світських дам, які були в її домі і навіть не рачили до неї підійти, то пані Вердюрен, зауваживши їхні вагання або їхню безцеремонність, сказала собі: «Ага, все зрозуміло! Це старі шмонді, з ними нам не по дорозі, вони бачать наш салон востаннє». Бо вона радше померла б, ніж визнала, що хтось був із нею не досить ввічливий.
«О, мій любий генерале! — гукнув нагло пан де Шарлюс, покидаючи пані Вердюрен: він угледів генерала Дельтура, секретаря при президентові Республіки, який міг би поклопотатися про нагородження Чарлі хрестом, але генерал, діставши консультацію у Коттара, уже швидкував до виходу. — Добривечір, мій любий, мій коханий приятелю! Чого ж це ви тікаєте, не попрощавшися зі мною?» — спитав барон із добродушним і самовдоволеним усміхом, бо знав, що кожному приємно перекинутися з ним слівцем. А що барон під веселу руч мав звичай, перейшовши на дискант, самому ставити запитання і самому відповідати, то він далі повів мову так: «Ну і як, ви задоволені? Хіба ж це не справжнє диво? Анданте, га? Ніхто ще не скомпонував зворушливішої музики. Не знаю, як хто, а я не можу слухати її без сліз. Як добре, що ви приїхали! Як ви поясните мені таке: уранці я дістав пречудову телеграму від Фробервіля з повідомленням, що в головній канцелярії перепони, як-то кажуть, усунені». Пан де Шарлюс брав усе вище й вище, голос уже лунав йому проразливо, інакше, як звичний голос (так палкий голос адвоката під час виголошення ним промови різниться від його щоденної дикції); схожий вокальний об’яв нервової ейфорії спостерігався і в дукині Ґермантської, в якої на її проханих обідах голос сягав найвищих регістрів, а погляд — найвищої вимовности.
«Я хотів передати вам завтра слівце черговим і висловити своє захоплення, перш ніж матиму нагоду зробити це особисто, нагоду, втрачену сьогодні, бо до вас годі було доступитися! Фробервілевою підтримкою нехтувати не слід, але я, зі свого боку, заручився словом міністра», — сказав генерал. «От і чудово! Тепер ви самі переконалися, що такий талант на це заслуговує. Ойос у захваті; я не бачив послихи. їй сподобалося? А втім, навряд щоб комусь могло не сподобатися, хіба тим, у кого вуха на те, щоб не слухати, що, зрештою, втрачає будь-яке значення з моменту, коли можна дати волю язикам».
Користаючися з того, що барон відвів генерала набік, пані Вердюрен поманила рукою Брішо. Не знаючи, про що пані Вердюрен збирається з ним балакати, професор вирішив її розвеселити і, не здогадуючись, якої завдає мені муки, сказав Принципалці: «Барон щасливий, що мадемуазель та її приятелька не прийшли. Вони його обурюють. Він заявив, що їхні манери просто скандальні. Ви не уявляєте, який барон сором’язливий і який він мораліст». Усупереч сподіванням Брішо, пані Вердюрен навіть не усміхнулася. «Це бочка нечистот, — відтяла вона. — Почастуйте його цигаркою, поки мій муж непомітно для Шарлюса виведе його Дульсінею і пояснить хлопцеві, в яку безодню той котиться». Брішо завагався. «Признаюсь вам як на духу, — тягла пані Вердюрен, щоб розбити останні професорові сумніви, — коли вони тут удвох, я не можу почуватися спокійно. Я чула, що за ним тягнеться брудний слід і що він під наглядом поліції». А що пані Вердюрен мала певний дар імпровізації, коли її надихала злість, то вона цим не обмежилася. «Здається, він уже сидів. Авжеж, я чула про це від людей добре поінформованих. До того ж один його вуличний сусіда просвітив мене, що ніхто навіть не уявляє, що за розбишак водить до себе цей барон». Брішо, частий баронів гість, намагався сперечатися, але пані Вердюрен запально гукнула: «Даю вам голову на відруб! Це вам не хтось там каже, а я! — цим виразом вона зазвичай підпирала кинуте наосліп твердження. — Рано чи пізно його замордують, це доля всіх таких, як він. Але він, мабуть, і цього не дочекається, бо попав до лабет якогось Жюп’єна; у барона вистачило безчільности прислати його до мене, він, колишній галерник, я це знаю, так, знаю, і — уявіть собі — цілком точно. Пан де Шарлюс у нього у жмені, бо Жюп’єн зберігає якісь листи і в них, либонь, криється щось страшне. Я це знаю від того, хто їх читав; він сказав мені: «Якби ви їх проглянули, вам би зробилося зле». Не дивно, що Жюп’єн змушує його танцювати під свою дудку й вибиває з нього всі гроші. Я воліла б тисячу разів померти, аніж жити в такому страхові, під яким живе де Шарлюс. У кожному разі, якщо Морелева родина наважиться подати проти нього скаргу, я не маю охоти фігурувати як співучасниця. Якщо Морель хоче жити так і далі, то хай живе на свій страх і ризик, а я спевню свій обов’язок. Без жартів, кажу се, як воно єсть!» Відтак, уже приємно схвильована очікуванням розмови свого мужа зі скрипалем, пані Вердюрен звернулася до мене: «Спитайте Брішо, чи не дорожусь я дружбою і чи не здатна накласти головою, рятуючи друзів». (Вона натякала на обставини, коли вона дуже вчасно порізнила професора спершу з його пралею, а далі з графинею де Камбремер, хоча внаслідок цих сварок Брішо майже геть осліп і, за чутками, став морфіністом.) — «Ви незрівнянний, мудрий і мужній друг», — відповів учений з наївним запалом. — «Пані Вердюрен утримала мене від великої дурниці, — похвалився він мені, коли Принципалка відійшла. — Вона ріже по живому тілу. Вона радикалка, як сказав би наш друг Коттар. Але я оце думаю: бідолашний, бідолашний барон, він же не знає, який на нього чекає удар! Він усією душею впадає коло цього хлопця. Якщо нашій пані Вердюрен поведеться, він буде страх нещасливий. Боюся, вона зуміє лише посіяти між ними непорозуміння, і, зрештою, самі вони не розійдуться, а з нею розцураються». У пані Вердюрен так із вірними траплялося частенько. Зрештою над потребою не втратити дружби вірних у ній брало гору намагання усунути загрозу для цієї дружби від їхньої дружби між собою. Гомосексуалізм не разив пані Вердюрен, поки він не замахувався на правовірність; але, як і Церква, пані Вердюрен воліла йти на всі жертви, але не поступатися цією правовірністю. У мене заронилася підозра, що її неприязнь до мене пояснюється тим, що я не пустив сьогодні до неї Альбертини і що вона, може, замислила (якщо вже не почала) проти мене з нею таку саму операцію, яку мав почати її муж, завівши розмову зі скрипалем про де Шарлюса. «Ну ж бо, витягніть Шарлюса, знайдіть привід, пора, — сказала пані Вердюрен, — головне, не відпускайте його, поки я вас не погукаю. Хух, оце-то вечір! — додала пані Вердюрен, зраджуючи цим правдиву причину свого роздратування. — Грати шедеври таким блазням! Я не кажу про королеву Неаполітанську, вона така розумниця, така мила жінка (читай: вона була привітна зі мною). Але решта! З ними можна сказитися. Даруйте, мені вже не двадцять років. Замолоду мені казали, що треба вміти нудитися, і я себе силувала, але тепер — овва, це понад мою спромогу; в мої роки я можу дозволити собі робити те, що мені заманеться, життя коротке; нудитися, водитися з дурнями, робити міну, що ти маєш їх за розумак, ні, ні, годі! Ну, боржій, Брішо, ми гаємо час!» — «Іду, іду, пані», — сказав, нарешті, Брішо, уже по відході генерала Дальтура. Але спершу університетник відвів мене набік. «Моральний обов’язок, — сказав він, — не такий імперативний, як нас навчають наші моралісти. Хай би що там казали каволюби-теософи і пиворізи-кантіанці, ми зовсім, хоч сядь та й плач, не знаємо істоти Добра. Скажу вам без похвальби, що я, у святій своїй наївності, прокоментував для студентів філософію згаданого Іммануїла Канта, але не бачу точної вказівки щодо світської казуїстики, з якою я мушу мати справу, в отій його «Критиці чистого розуму», де великий розстрига протестантизму платонізував германську моду на доісторично сентиментальну і двірську Німеччину аd usum