[75] померанського містицизму. Це все той же «Бенкет», тільки уряджений у Кенігсберзі з тамтешньою нестравною кухнею, з квашеною капустою і без жиголо. З одного боку, ясно, що я не можу відмовити нашій славній господині цієї дрібної послуги; послуги у цілковитій згоді з традиційною моральністю. Передусім не треба розпускати язика, бо мало знайдеться на світі речей, які плодили б стільки глупоти. Але, зрештою, скажемо щиро: якби право голосу в виборі наставника чесноти мали матері родин, барон би з тріском провалився. На жаль, своє покликання педагога він виконує з темпераментом розпусника; зважте, що я про барона не кажу нічого поганого; ця мила людина, яка вміє хапати з вогню жарини, ховає в собі не лише нечистий дух, а й скарби доброти. Він може бути втішний, як жартун і кумедник високого класу, тоді як не один мій колега-академік, перепрошую, уб’є мене нудьгою, беручи, як сказав би Ксенофонт, по сто драхм за годину. Але я боюся, що він витрачає на Мореля тих драхм трохи більше, ніж цього вимагає здорова мораль. Навіть точно не знаючи, наскільки молодий спокутник виявляє слухнянство чи бришкання під час тієї особливої муштри, якою хоче умертвити йому плоть його катехет, не треба бути мудрим, як Соломон, аби відати, що ми грішили б, як кажуть, надмірною поблажливістю до цього розенкрейцера (який походить, либонь, від Петронія за посередництвом Сен-Сімона), якби, заплющивши очі, дали йому формальний дозвіл на сатанинство. Пані Вердюрен для добра грішника, запалившись місією його порятунку, наміряється, просвітивши навпростець молодого зайдиголову, відняти в барона все, що йому дороге, і завдати йому, може, останнього удару. Отож, утягуючи в розмову цю людину, я маю таке враження, ніби заманюю його, сказати б, у пастку, і сам, не знаю чому, мимоволі жахаюся, як перед підлотою. — Сказавши це, професор не завагався вчинити цю підлоту і, підхопивши мене під руку, сказав: — Бароне, ходімо покуримо, га? Наш юнак ще не знає всіх чудес цього дому». Я перепросив і сказав, що мені пора. «Стривайте хвилинку, — сказав Брішо. — Ви ж повинні мене одвезти, я не забув вашої обіцянки». — «Хіба ви не хочете, аби я показав вам срібло? Нема нічого простішого, — звернувся до мене пан де Шарлюс. — Тільки цур, ні слова Морелеві про хрестик. Я хочу піднести йому сюрприз, повідомити йому, коли гості трохи роз’їдуться. Хоча він і каже, що для артиста це не важливо, що цього, мовляв, хоче його вуйко. (Я шарію, бо від мого діда Вердюрени вже знають, хто такий Морелів вуйко.) То ви не хочете оглянути найкращі речі? — спитав мене барон. — Зрештою, ви їх знаєте, не раз бачили у Ла-Распельєр!» Я не зважився сказати, що мене могли б зацікавити не пересічні куверти з буржуазного срібла, хай і найдорожчого, а якийсь зразок, хай і на гарному штиху, срібла пані дю Баррі. Я був занадто збурений (і не лише відкриттям, що сюди навідується мадемуазель Вентейль, ба ні, у світі я завжди дуже неуважний і схвильований), аби милуватися на ті чи інші гарні речі. Мою увагу міг би прикувати лише поклик якоїсь реальности, звернений до моєї уяви, скажімо, її міг би прикувати сьогодні ввечері вигляд Венери, про яку я стільки думав по обіді, або якийсь загальний співчинник, спільний для багатьох явищ і правдивіший від них, який сам собою завше будив у мені щось глибоке й зазвичай приспане в душі, але, підняте на поверхню моєї свідомости, навдивовижу для мене радісне. Отож, я вийшов з вітальні, званої театральною, і, минаючи з Брішо та паном де Шарлюсом інші зали, впізнаючи серед меблів деякі речі, привезені з Ла-Распельєр і зовсім мені нецікаві, уловив між опорядженням цього дому та опорядженням замку якусь близьку спорідненість, спільну сімейну атмосферу, і тут я зрозумів Брішо, який сказав мені з усміхом: «Гляньте у глиб зали, принаймні це може дати вам уявлення про залу з вулиці Монталіве, якою вона була двадцять п’ять років тому, grande mortalis aevi spatium