«Спробуймо, — шепнув мені на вухо Брішо, — навести барона на його улюблену тему. Тут він король». З одного боку, мзні хотілося дістати від пана де Шарлюса бодай якісь відомості про мадемуазель Вентейль та її подругу, відомості, задля яких я й наважився покинути Альбертину; з другого — я боявся надовго залишати Альбертину саму, не через те що вона могла використати свою волю до чогось лихого (адже вона не знала, коли я повернуся, а чийсь прихід такої пізньої доби або вихід її з дому зразу б упали у вічі), а тому що не хотів, аби моя відсутність здалася їй надто тривалою. Ось чому я заявив Брішо і панові де Шарлюсу, що в мене обмаль часу. «Ну ж бо, ходімо» — сказав мені барон; його світська жвавість уже пригасла, але він і досі відчував потребу продовжувати, якомога затягувати розмову. Таку саму рису я зауважив, опріч барона, і в дукині Ґермантської; ця риса, властива надто цій родині, виявляється загалом у всіх тих, хто, не маючи для своїх розумових здібностей іншого ужитку, ніж розмова, себто ужитку неповноцінного, не відчувають задоволу навіть після кількох годин, проведеним разом, і щоразу хтивіше чіпляються за виснаженого партнера, помилково домагаючись від нього вгамування спраги, якого не можуть дати світські втіхи. «Ходімо, — не вгавав барон. — Цс ж бо найприємніша мить забави, мить, коли гості вже пішли, година доньї Соль. Маймо надію, що ця година закінчиться не так сумно. Шкода, що ви поспішаєте, поспішаєте, мабуть, робити те, чого б ліпше вам не робити. Усі нині поспішають: люди відходять тоді, коли малося б тільки приходити. Ми тут як Кутюрові філософи. Наспів час подумки перебрати весь вечір, час того, що військовики називають розбором операції. Ми попросимо пані Вердюрен, щоб вона звеліла подати нам маленьку вечерю, на яку ми постараємося її не кликати, а Чарлі попросимо — з того ж таки «Ернані»! — заграти для нас самих божественне адажіо. Яке ж воно гарне, це адажіо! А де ж наш молодий скрипаль? Я хотів би його повіншувати — настала мить розчулених обіймів. Визнайте, Брішо, вони грали як боги, особливо Морель. Чи звернули ви увагу, як у нього вибився жмут волосся? О, в такому разі, кохасю, ви нічогісінько не бачили. Там є таке фа-дієз, від якого здохли б від заздрощів Енеско, Капе і Тібо; я людина спокійна, але признаюся: при цих звуках серце в мене стислося так, що я мало не заридав. Зала давилася слізьми. Брішо, голубе мій! — гукнув барон, несамовито трясучи університетника. — Це було божественно! Тільки юний Чарлі каменем скаменів, навіть не видно було, щоб він дихав, він справляв враження однієї з тих неживих речей, про які Теодор Руссо каже, що вони наводять на думку, а самі не думають. Аж це нараз, — нестямно скрикнув пан де Шарлюс, жестикулюючи, як у театрі, — нараз… жмут! І в цю мить маленький грайливий контрданс, алеґро-віваче[77]. Знаєте, той жмут був одкровенням навіть для туподумів. Принцеса де Таорміна, досі глуха як тетеря (бо нема глухіших, ніж ті, хто має вуха, щоб не чути), принцеса Таорміна, угледівши чудовий жмут, збагнула, що це музика, а не гра в покер. О, незабутня мить!» — «Даруйте, пане, що я вас перебиваю, — озвався я, аби навести пана де Шарлюса на цікаву для мене тему, — ви казали, ніби мала прийти авторова донька. Це мені дуже цікаво. Ви певні, що на неї розраховували?» — «Овва! Цього я не знаю». Пан де Шарлюс уліг, може, незнарошне, повсюдному гаслу не сповіщати нічого ревнивцеві, чи то задля дурнячої забаганки зробити «ведмежу послугу» з ґречности до тієї, що викликає ревнощі (хоч би він її й зневажав), чи то зі злости до неї, здогадуючись, що ревнощі лише розпалюють кохання, чи то з потреби завдавати прикрощів іншим, себто всім казати правду, а від ревнивця її замовчувати (бо невідання роз’ятрює його рану — принаймні ми так собі уявляємо, а надто недоброзичливець, який, куючи комусь лихо, керується тим, що сам вважає, може, помилково, за найболючіше). «Бачте, — тягнув барон, — у цьому домі люблять усім величатися; це премилі люди, але їм дуже залежить на тому, щоб залучати всякі світила. Але у вас кепський вигляд, ще застудитесь у цьому вогкому покої, — сказав барон, підсуваючи мені стільця. — Вам нездужається, треба берегтися, я принесу ваше хутро. Ні, самі не йдіть, заблукаєте, а вам недовго застудитися. Що за легковажна людина, ви вже не маленький, а вам досі потрібна стара нянька, як я, аби дбати про вас». — «Не турбуйтеся, бароне, піду я», — промовив Брішо і зараз же подався; може, хибно трактуючи справді щиру дружбу пана де Шарлюса до мене і чарівне добросердя та простоту, якими перебивалися його шалені напади манії величі й переслідування, професор боявся, що пан де Шарлюс, якого пані Вердюрен довірила, мов того полоненика, його опіці, просто захоче, шатт нувшись начебто по моє пальто, відшукати Мореля і зірвати, отже, план Принципалки.