Тим часом Скі сів до роялю, хоча ніхто його про це не просив, і, грайливо-усміхнено зсунувши брови, втупивши очі кудись у простор і ледь скрививши уста (він вірив, що всі маестро такі кривляки), почав в’язнути до Мореля, аби той заграв щось Бізе. «Як, вам не подобається, не подобається хвацька музика Бізе? Але ж, серце моє, — сказав він, розкочуючи, як завжди, свої «ери», — це ж чаррівно!» Морель, ненависник Бізе, заявив про це вкрай гостро, а Скі, мавши у кланчику, хоч як це неймовірно, славу дотепника, зайшовся сміхом, удаючи, наче бере скрипалеву діатрибу за парадокс. Його сміх не скидався, як Вердюренів, на клекіт курія. Скі прибирав спершу хитренької міни, потім, наче ненароком з його грудей вихоплювався смішок, ніби вперше озивався дзвін, западала хвиля тиші, коли його лукавий погляд, здавалося, доскіпливо зважував, настільки кумедне те, що оце допіру сказано, нарешті повітря розтинало друге дзеленькання сміхового дзвону, і ось уже лунав на всю веселенький анґелюс.
Я сказав панові де Шарлюсу, що мені шкода ганяти Брішо. «Ба ні, для нього це втіха, він вас ревне любить, вас усі ревне люблять. Цими днями я чув про вас: «Його ніде не видно, він ховається». Зрештою, Брішо золотий чоловік, — тягнув пан де Шарлюс — звідки баронові було знати, бачучи, який щирий з ним, який привітний професор етики, що поза очі Брішо з нього сміється. — Йому просто ціни нема: він дока над доками, але не сухар, ерудиція його не засушила, не зробила з нього книгогриза, як стількох інших, чорнильних душ. Він зберіг широту погляду, толерантність, а серед науковців таке рідкість. Слухаючи, як він підходить до життя, як чарівно вміє віддати кожному по заслузі, мимоволі міркуєш: де простий, скромний сорбонник, колишній регент колежу міг усього цього навчитися? Я сам дивуюся». Я дивувався ще більше; найчумазішому гостеві дукині Ґермантської він здався б незграбним і дурним, а тим часом зумів утертися в довіру найвередливішому з усіх, панові де Шарлюсу. До цього доклали рук різні люди, зосібна ті, завдяки кому Сванн, з одного боку, так довго почувався як удома в кланчику, коли був закоханий у Одетту, а з другого — по своєму шлюбі вельми вподобав пані Бонтан, яка, вдаючи, ніби обожнює Сваннів, сиділа постійно в господині, залюбки слухала розповіді господаря, а потім їх обмовляла. Як письменник пальму розумового першенства присуджує не найрозумнішій людині, а марнотратцеві життя, який робить сміливі й зверхні зауваги про любощі, зауваги, які спричиняються до того, що коханка письменника, «синя панчоха», згоджується з ним, що з усіх, хто в неї буває, цей старий дженджик, досвідчений у сердечних справах, далеко не останній дурень, — так само пан де Шарлюс за найінтелігентнішого серед приятелів мав Брішо, бо той не лише примилявся до Мореля, а ще й наводив тексти грецьких філософів, латинських поетів, східних казкарів, присмачуючи баронові уподобання екзотичною й чарівною поезією.