Пан де Шарлюс дійшов того віку, коли Віктор Гюго любить оточувати себе всілякими Вакрі та Морісами[78]. Над усіх він ставив тих, хто поділяв його життєві погляди. «Я бачу його часто, — із притиском додав він крикучим голосом, і нічого, опріч губів, не зворухнулося на його поважному, напудрованому обличчі, не обличчі, а личині, з опущеними зумисне, по-попівському, повіками. — Я ходжу на його виклади, атмосфера Латинського кйарталу відмолоджує мене, там працьовита, думна молодь, юні буржуа, головатіші, освіченіші, ніж колись, ув іншому середовищі, мої колеги. Це щось зовсім інше, ви, мабуть, знаєте їх ліпше за мене, це молода буржуазія», — сказав він, карбуючи останнє слово, відкрите кількаразовим б, підкреслюючи гаркавістю своє замилування до відтінків та нюансів, а може, й воліючи виявити до мене бодай невеличке, але хамство. Зрештою воно анітрохи не уйняло щирого співчуття, яке будив у мені пан де Шарлюс (відтоді як пані Вердюрен зрадила при мені свій замір), хіба що розважало мене, і я не був би ним уражений навіть за інших обставин, — не відчуваючи до барона великого жалю. Я успадкував від бабусі цілковитий брак самолюбства, що межував із браком самоповаги. Безперечно, я не дуже здавав собі з того справу; чувши ще школярем від моїх найшанованіших однокласників, що вони не потерплять, аби об них витирали ноги, не попустять негречносте, я, зрештою, виробив у собі другу, досить гордовиту натуру, засвідчуючи її словом і ділом. Мене навіть мали за великого гордія: бувши не з полохливих, я легко кидав будь-кому рукавичку, проте не хвалився дуелями а, навпаки, робив із них сміх, обертав їх у пустощі. Але натура, яку ми пригнічуємо, однаково домує в нас. І то такою мірою, що коли, скажімо, ми читаємо новий шедевр геніального письменника, то з любістю знаходимо в ньому всі власні роздуми, якими гордували, радість і сум, які тлумили, цілий світ почуттів, яким легковажили і чию вартість несподівано повертає нам книжка. Зрештою мене таки навчило життя, що як хто збиткується з тебе, то приязно усміхатися у відповідь і не обурюватися — зле. Проте цей брак самолюбства і злопомности, хоча я й перестав його виказувати, аж до втрати відчуття, що він мені притаманний, був усетаки первісним середовищем, у якому я зріс. Гнів і злість навідували мене інакше — скаженими нападами. Ба більше, чуття справедливосте було мені чуже, аж до цілковитої моральної глухоти. А в глибу душі я завжди тягнув руч за тим, хто був слабший і нещасніший. Я не мав жодного уявлення про те, якою мірою стосунки Мореля і пана де Шарлюса можуть бути чимось добрим чи поганим, але думка, що панові де Шарлюсу завдадуть прикрощів, була мені нестерпна. Мені хотілося остерегти його, але я не вмів цього зробити. «Споглядати життя всього цього невеличкого роботящого світу прецікаво для такого старого дундука, як я. Я з ними не знаюся, — додав барон і підніс руку догори, мов щит, аби не подумали, ніби він хвалиться, аби засвідчити свою чистоту і відвести всяку підозру від. студентів, — але вони дуже ввічливі, уяляєте, навіть займають мені місце, як дуже літньому панові. Атож, мій коханий, не сперечайтеся, мені вже за сорок, — замахав руками барон, хоча насправді йому перескочило за шістдесят. — У тому амфітеатрі, де читає лекції Брішо, гаряченько, але говорить він завжди цікаво». Барон волів би за краще змішатися зі шкільною молоддю, навіть ловити штовхани, але, рятуючи його від довгого чекання, Брішо брав його з собою. Хоча Брішо відчував себе в Сорбонні як удома, а проте, коли увішаний ланцюгом педель ішов перед ним, а він сам, улюблений метр, сунув у юрбі молоді, його мимоволі охоплювала якась несміливість і, попри своє бажання скористатися з усього свого авторитету, щоб зробити баронові послугу, він ганебно ніяковів; щоб педель пропустив барона, він якимсь фальшиво-діловим тоном звертався до пана де Шарлюса: «Ходімо, бароне, вас посадять»; після чого, більше не озираючись на нього, весело чимчикував коридором. Обабіч уклонялася йому подвійна шпалера молодих професорів; не бажаючи справляти враження, ніби позує перед молодятами, в чиїх очах він був великим моголом (і він це відчував), Брішо посилав їм тисячі моргів, тисячі порозумілих кивів, і це намагання виставити себе войовничим і щирим французом скидалося на молодецьку браваду, sursum соrdа
78
Оґюст Вакрі, французький письменник, був шанувальником та учнем Віктора Гюґо, його брат Шарль був одружений з донькою Гюґо Леопольдіною. Поль Моріс (1820–1905), учень і виконавець заповіту Віктора Гюго, працював у співавторстві з Вакрі.