[79] старого служаки, який нахваляється: «Ми їм, сто чортів, утремо маку!» Потім вибухали оплески учнів. Іноді Брішо користувався з присутносте пана де Шарлюса на його викладах, аби справити комусь приємність, засвідчити свою шану. Він казав своєму родичеві чи приятелю з буржуазної родини: «Якщо це може зацікавити вашу дружину чи доньку, попереджаю вас: барон де Шарлюс, принц Агріґентський, нащадок Конде буде присутній на моїх курсах. Для дитини це спогад на все життя: побачити одного з останніх паростей нашої аристократії, типового її представника. Якщо вони прийдуть, то зразу його побачать: він сидітиме біля моєї кафедри. Це чолов’яга міцної статури, сивий, чорновусий, з військовою медаллю, його ні з ким не сплутаєш». — «О, дякую вам!» — щасливо усміхався батько сімейства. І, щоб не образити Брішо, хоча жінці було ніколи, гнав її на лекцію, де, на відміну від матері, молода панянка, дарма що мліла зі спеки й тісноти, залюбки пасла очі на потомкові Конде, дивуючись, що той не в плоєному комірці й нічим не різниться від сучасних людей. Та барон хоч би на неї глянув, зате не один студент, не знаючи, хто він такий, здивований його чемністю, поважнів і замикався в собі, а барон виходив з аудиторії сповнений меланхолійної замрії. «Даруйте, що я знов про це нагадую, — захапався я, почувши кроки Брішо, — якби ви дізналися, що мадемуазель Вентейль та її подруга мають прибути до Парижа, то чи не могли б попередити про це мене, точно зазначаючи час їхнього побуту в Парижі, і зберігши в таємниці моє прохання?» Я вже не сподівався, що вона прибуде, але хотів убезпечитися на майбутнє. «Авжеж, я зроблю це для вас. Хоча б тому, що я ваш боржник. Відкинувши колись мою пропозицію, ви, собі на шкоду, дуже мені прислужилися: не зв’язали мені рук. Щоправда, вольности я так чи так позбувся, — додав він меланхолійним тоном, у якому відчувалося бажання звіритися, — я бачу в цьому перст долі, збіг обставин, з якого ви так і не скористалися, може, тому, що льос вам не дав мене знепутити. Бо воно завжди так: крути не крути, а буде так як Бог дасть. Хто знає, того дня, коли ми вийшли від маркізи де Вільпарізіс[80], якби ви прийняли мою пропозицію, може, багато пізніших подій ніколи б і не сталося». Знічений, я поспішив змінити розмову, вхопившись за ім’я маркізи де Вільпарізіс, і висловив свій жаль, що її нема на світі. «Авжеж! — рвучко і з нищівною зневагою кинув барон: було видно, що він ні на мить не повірив у щирість мого жалю. Бачучи, що йому принаймні зовсім не важко говорити про маркізу де Вільпарізіс, я спитав у барона, обізнаного з усім вищим світом, чому велике панство цуралося маркізи де Вільпарізіс. Але барон так і не кинув світла на цю світську таємницю, ба більше, він начебто зовсім нічого про це не знав. Тоді я збагнув, що коли становищу маркізи де Вільпарізіс судилося здаватися блискучим потомству, ба навіть — за її життя — темному міщанству, то не менш блискучим здавалося воно і на другому краю, на тому, що стикався з маркізою де Вільпарізіс, — у світі Ґермантів. То була їхня тітка; для них важили насамперед рід, покревенство, чемне поводження в їхній сім’ї завдяки впливу родички по висхідній лінії тої чи тої невістки. Тут вони дотримувалися не світського, а родинного підходу. Отож із цього погляду маркіза де Вільпарізіс мала ще цінніші якості, ніж я припускав. Я був вражений, довідавшись, що прізвище Вільпарізіс вигадане. Але були й інші вигадки, коли вельможні дами вступали в мезальянс, але свого впливу не втрачали. Пан де Шарлюс сказав мені на початку, що маркіза де Вільпарізіс доводилася сестреницею славетній дукині***, найвідомішій представниці вищої аристократії часів Липневої монархії, яка цуралася Короля-Громадянина та його родини. Мені так кортіло більше дізнатися про цю дукиню! А маркіза де Вільпарізіс, добра маркіза де Вільпарізіс, щокаста, як буржуазка, маркіза де Вільпарізіс, яка надсилала мені стільки подарунків і яку я так легко міг бачити щодня, маркіза де Вільпарізіс була її сестреницею, виховувалась у неї в палаці***. «Вона звернулася до дука де Дудовіля, — провадив пан де Шарлюс, — із запитанням: «Яка з трьох сестер вам більше до вподоби?» Дудовіль відповів: «Маркіза де Вільпарізіс», а дукиня йому на те: «Свиня!» Дукиня була гоструха», — зауважив пан де Шарлюс, знову вимовляючи останнє слово з притиском, як це було заведено у Ґермантів. Я не здивувався, що дукинина відповідь здалася йому такою дотепною, зважаючи на те, що в людей часто спостерігається відцентрова, об’єктивна схильність при оцінці чийогось дотепу відмовлятися від суворости, з якою вони оцінили б власний, а також схильність старанно примічати, нотувати те, чим би самі вони погребували.
вернуться
Здіймімо серце (латин.) — заклик мужатися: біблійний вираз із плачу Єремії.
вернуться
Так само як у випадку з Берготтом і Коттаром, смерть маркізи де Вільпарізіс не ввійшла в контекст роману, оскільки в романі «Альбертина зникає» вона жива.