Ім неодмінно треба познайомитися. Цього не станеться в єдиному випадку: якщо вона завтра помре. Отож молімося за її здоров’я!» Нараз Брішо, приголомшений пропорцією «три на десять», яку відкрив йому пан де Шарлюс, і досі опанований своєю думкою, із рвучкістю судового слідчого, який вибиває з оскарженого зізнання, хоча насправді викликаною професоровим бажанням похвалитися своєю тямущістю і водночас острахом кинути таке важке обвинувачення, понуро спитав пана де Шарлюса: «А чи Скі не з таких?» Аби вразити удаваним даром інтуїції, він обрав Скі, кажучи собі, що скоро на десять припадає яких троє невинних, то ризик помилитися, назвавши його, невеликий: Скі здавався йому чудієм, мучився безсонням, пахтився, коротше, відбігав від норми. «Аніскілечки! — з гіркою іронією вигукнув барон воднораз повчальним, роздратованим і ядучим тоном. — Це фальш, безглуздя, попав як сліпий на стежку! Скі такий саме в очах тих, хто його не знає. Якби він був із таких, то це не впадало б у вічі; кажу це без тіні критики, бо він людина чарівна і має в собі щось, як на мене, дуже миле». — «Тоді назвіть нам кілька імен», — наполягав Брішо. Пан де Шарлюс споважнів. «Ех, дорогесенький друже, я живу, знаєте, в абстракціях, усе це мене цікавить лише з погляду трансцендентального, — відповів він з недовірливою дражливістю, властивою таким, як він, і, як завжди, з-пишна. — Мене, бачте, цікавлять лише загальні категорії, я говорю про це з вами як про закон усесвітнього тяжіння». Але така хвилева баронова гнівливість, коли він намагався приховати своє правдиве життя, тривало дуже недовго проти чимраз частіших годин безпечности, коли він давав про нього наздогад, виставляв його з ласкавою настирливістю, бо потреба звіритися була в нього дужча за страх зрадити себе. «Я хотів лише сказати, — вів він далі, — що на одну помилкову погану репутацію припадає сотня добрих репутацій так само невиправданих. Очевидно, число тих, хто на таку славу не заслуговує, вагається залежно від того, чиїми зізнаннями ви керуєтеся — подібних до них чи інакших. Адже ні для кого не секрет: якщо злосливість цих других тлумиться тим, що їм надто важко повірити у нецноту, не менш моторошну для них, ніж крадіжка чи смертовбивство, вчинені людьми, чия делікатність і великодушність їм добре знана, то недоброзичливість перших розпалюється потребою віри — як би вам сказати? — у приступність симпатичних їм осіб, підсичується інформацією тих, кого ввело в оману подібне жадання, і, нарешті, тим, що їх зазвичай тримають на відстані. Я був свідком того, як хтось, на кого дивилися кривим оком через його вподобання, підозрював одного світовця в тому самому. І тільки через те, що той світовець був із ним увічливий! Все це дає підстави для оптимізму при підрахунку числа грішників, — наївно сказав барон. — Але справжня причина величезної ріжниці між підрахунками профанів і підрахунками втаємничених випливає з секретности, якою ці останні оточують свої вчинки, аби приховати їх від перших. І перші, позбавлені будь-яких засобів інформації, великим дивом здивувалися б, якби довідалися бодай чверті правди…» — «Отже ми повертаємося до греків», — озвався Брішо. «Себто чому до греків? Гадаєте, це не тривале потім? Дивіться: за Людовіка XIV — Месьє, граф де Вермандуа, Мольєр, принц Людовік Баденський, Брунсвік, Шароле, Буфлер, Великий Конде, дук де Бріссак…» — «Гей, бароне! Я знав про Месьє[88], я знав про Бріссака — з Сен-Сімона, звичайно, — про Вандома і багатьох інших. Але цей старий поганець Сен-Сімон часто згадує Великого Конде, а також принца Людовіка Баденського, і нічого такого про них не мовить». — «Це просто біда, що я мушу вчити історії професора Сорбонни. Але ж, дорогий учителю, ви темна темнота». — «Ви, бароне, суворий, але справедливий. Послухайте, я хочу вас розважити. Мені згадується давня пісенька, скомпонована макаронічною латиною про бурю, яка заскочила Великого Конде, коли він перевозився через Рону в супроводі свого приятеля маркіза де Ла Мусея[89][90][91]. Конде мовить:
89
Граф де Вермандуа (1667–1683), законний син Людовіка XIV і мадемуазель де Лавальєр; принц Луї-Ґійом Баденський (1655–1707), хрещеник Людовіка XIV, полководець; дук Брунсвік, принц і німецький воєначальник (1624–1711); Шарль де Бурбон, граф де Шаролс, онук Великого Конде (1700–1760); дук де Буфлер, маршал Франції (1644–1711); Великий Конде (1612–1686); Анрі-Альбер де Коссе, дук де Бріссак (1645–1699), зять Сен-Сімона. Цей список великих імен двораків і воєначальників Людовіка XIV, за винятком Мольєра, не підзореного в гомосексуалізмі, попри натяки на його дружбу з юним Бароном, узятим до трупи, запозичений, очевидно, з видання «Повного листування» Мадам (Шарпантьє, 1863) — Шарлюс його цитує на наступній сторінці, — Шарлотти-Елізабет Баварської (1652–1722), дукині Орлеанської, другої дружини Месьє. Там, зокрема, мовиться про репутацію Людовіка Баденського, Конде і графа де Вермандуа. Ця тема мужнього гомосексуалізму закладена в основі образу Шарлюса. Цю ролю підхоплює Сен-Лу у «Віднайденому часі» аж до його загибелі на фронті.
90
Луї-Жозеф де Бурбон, дук Вандомський, правнук Генріха IV і Ґабріель д’Естре, командував військом під час війни за еспанську спадщину. Аморі-Ґойон де Матіньйон, маркіз де Ла Мусей, помер 1650 року. Макаронічні вірші взято зі згаданого видання Мадам. Клод-Луї-Ектор, дук де Вілар (1653–1734), маршал Франції, так згадується у листі Мадам від 28 жовтня 1718 року: «Маршал де Вілар захопився лише принцом Айзенаським; він освідчився йому в коханні»; принц Євгеній, Євгеній Савойський (1663–1736), воєначальник на службі в Австрії, у листі від 30 жовтня 1720 року повідомляє, що молоді люди звуть його «Мадам Путана»; Франсуа-Луї де Бурбон, принц де Конті, небіж Великого Конде (1664–1709), згадується у листі від 11 серпня 1717 року.
91
Шарлюс згадує про Тонкінську кампанію 1883–1887 років і про висадку в Касабланці 1907 року.